Взаємозв'язок логіки, математики і теології

Взаємозв'язок логіки, математики і теології

Професор одного престижного університету з наміром дати студентам цінний урок, написав на дошці велику цифру 1 і пояснив: – 1 – це ваша людяність, найнеобхідніша в житті риса. Потім поруч з цифрою 1 написав 0 і сказав: – А це ваші досягнення, які через людяність зроблять вас кращими в 10 разів. Ще один нуль – це досвід, з яким ви станете кращими в 100 разів. І так додавав нуль за нулем: успіх, любов… – Кожен доданий нуль в 10 разів облагороджує людину. Раптом він стер цифру 1, що стояла на початку ряду чисел. На дошці залишилися нікчемні, нічого не значущі нулі… Професор продовжив: – Але якщо у вас не буде людяності, все інше… нічого не варте… Логіка – це наука про правила, якими користується розум, щоб його дії (операції) були правильні. Завданням логіки є навчити людину правильно мислити, скерувати розум до правильного судження і розумування. Кожна людина з природи шукає правду, отже, логіка є природна (вроджена) і штучна (набута). Логіка як наука – це сукупність правил, що пояснюють спосіб правильного мислення і розумування. Логіка засвоєна – це вже набутий стан, який допомагає розумові легше і правильніше виконувати свої операції.

Термін “логіка” походить від давньогрецького слова “логос” (logos) – слово (мовлення, мова), вчення (думка), поняття, закон. Логос у розумінні Геракліта – це те, що упорядковує світ, одвічна об’єктивно-всезагальна тривка закономірність.

Слово “логіка” має кілька значень: 1) логіка подій – об’єктивна логіка; 2) логіка мислення – суб’єктивна. Логічним, тобто таким, у якому є логіка, називають чітко визначене, послідовне, несуперечливе, доказове мислення; 3) логікою називають і науку, яка досліджує впорядкованість людського мислення, його закони і форми, і відповідну навчальну дисципліну.

Розрізняють традиційну і сучасну логіку. Традиційна логіка – перший ступінь формальної логіки, “арифметика” логіки, в якій досліджувані структури думок і міркувань ще обтяжені змістом, оскільки виражені переважно засобами природної (національної) мови. Творцем першої логічної науки, яка пізніше була названа формальною логікою, вважається Арістотель. Термін “логіка” вперше ввели стоїки, а термін “формальна логіка” – І.Кант. Сучасна логіка (т.зв. математична чи символічна) – другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки, своєрідна “алгебра” логіки. Вона застосовує математичні методи та спеціальний апарат символів (знаків) і досліджує мислення з допомогою числення. А це відкриває дорогу до пізнання нових закономірностей мислення, з якими доводиться стикатися при побудові складних логічних конструкцій, зокрема в математиці, кібернетиці, при проектуванні, в роботі ЕОМ, різноманітних автоматів і керуючих пристроїв.

З допомогою логіки та математики розвивається мислення як процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях. Логіка, зокрема, розвиває критичне мислення, яке базується на законах логіки, а саме на: законах тотожності, суперечності, виключення третього та достатньої підстави. Механізмами мислення є аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація. Основними формами мислення є поняття, судження, міркування, умовиводи, аналогія. Індивідуальні особливості мислення характеризуються такими ознаками як: глибина, широта, критичність, гнучкість, самостійність, послідовність, швидкість. Характерними рисами логіко-математичного мислення є: досконала логічна схема міркувань; лаконізм, як свідоме намагання завжди знаходити найкоротший шлях, що веде до бажаної мети; відкидання усього, що не є необхідним для належної аргументації; чіткий хід самої аргументації; точність символіки. Математика – це наука, що вивчає структури, порядки та співвідношення, що випливають з практики дослідження кількісних відношень і просторових форм реального світу. Вона оперує логічними висновками та кількісними обчисленнями. Розвиток математики містить зростаючий ступінь ідеалізації та абстрагування. Вона є своєрідним дзеркалом природи, представленої за допомогою формул, рівнянь, нерівностей і т. ін. Завдання математики - навчити людину мислити, ставлячи часом перед нею дуже складні завдання. Теологія (teologia) – це наука про Бога (в монотеїзмі) чи богів (в політеїзмі). Слово теологія походить від двох грецьких слів Theos (Бог) та logos (слово, мова, наука, поняття). Теологія тісно пов’язана з тією чи іншою релігією. Можна говорити про християнську теологію чи теологію інших релігій. Катафатична (позитивна) теологія – філософський прийом пізнання Бога, згідно якого віднайти Бога можна, надавши Йому таких сутнісних характеристик, як Єдине - Розум - Душа, а також наданням Йому найвищого ступеня у всьому (Бог є Надістина, Надкраса, Надмудрість, Надсправедливість тощо).

Апофатична (негативна) теологія або апофатичне богослов'я – прийом пізнання, згідно якого Бога можна віднайти, перелічуючи характеристики, які не є Богом.

Поряд з релігійною теологією розрізняють теологію природну або філософську (теодіцею). Теодіцея походить від слів Теос – Бог та діке-судження. Природна теологія є частиною метафізики, належить до філософських дисциплін і говорить про Бога як Найвище Буття, як першопричину всього буття. Природна теологія ставить питання про існування та сутність Бога після довгого філософського міркування. Філософ доходить до Бога при кінці свого дослідження. Можемо сказати, що це є його цільовим пунктом (ad quem). Природна теологія є індуктивна, тобто виходить з явищ цього світу чи роздумів над життям і доходить до Бога, як першопричини чи остаточного сенсу буття. Вона не бере до уваги те знання про Бога, яке маємо з Об’явлення, хоч і не заперечує його. А в релігійній, зокрема християнській або об’явленій теології Бог є суб’єктом, який об’являється і промовляє до людини. Бог є вихідним пунктом теологічного дослідження (a quo).

Теологія (Богослов’я) поділяється на: догматичну, моральну і пасторальну. Моральна теологія – це наука, яка є частиною теології і методично представляє людське покликання у світлі Об’явлення та зобов’язання, що випливають з цього покликання. Вона вивчає проблеми морально доброї та морально злої поведінки людини стосовно Бога, самого себе і ближніх. Аналізує питання моральних і Богословських чеснот, гріха та основного морального Закону людства – Десяти Заповідей Божих.

Теологія не є замкнутою у собі дисципліною. Вона відкрита до світу, до його проблем, зокрема до проблем кожної людини незалежно від віку та соціального положення. Метою вивчення даної дисципліни є не лише отримання певних теоретичних знань (студенти ознайомлюються з основними правдами християнської віри, моральним вченням і багатою духовною спадщиною християнства). Теологічна освіта включає теорію і практику, які тісно між собою пов’язані. Виклад дисципліни повинен бути максимально приближений до практичного життя людини в його суспільному й особистому вимірах. Теологія допомагає людині визначити своє місце і покликання у світі, сформувати зрілу, відповідальну і творчу особистість. Теологія є повноцінною науковою дисципліною, пов’язаною з іншими природничими і гуманітарними дисциплінами. Сьогодні співрозмовниками теології щораз частіше стають гуманітарні та соціальні науки, природознавство, технічні науки. Наприклад, прискорений розвиток медицини ставить важкі питання богословській антропології. Неможливо уявити собі плідної праці психолога без знання основних правд християнської віри і морального вчення Ісуса Христа. Адже саме християнство подає нам цілісний образ людини і вказує шляхи конструктивного розв’язання проблем та особистого вдосконалення. Вивчення права і економіки мусить базуватися на знанні Божих законів і фундаментальних принципів суспільного життя, які подає християнство. Тому теологія повинна зайняти одне з чільних місць у навчальному процесі.

Багато відомих науковців вірили в існування Бога (Юрій Дрогобич (Котермак), Ісаак Ньютон, Карл Гаусс, Огюстен Коші, Гульємо Марконі, Вернер Фон Браун, Миколай Копернік, Альберт Ейнштейн, Іван Пулюй та інші). Кардинал Микола Кузанський був творцем нового сучасного способу мислення. Його наукові погляди межували з релігійними поглядами. Церковний діяч підкорявся системі теологічного трактату. Для математичної теології необхідне знання теорії ймовірностей. Загально кажучи, наука – це упорядкована система знань про явища і закони навколишньої дійсності. Релігія – це зв’язок людини з Богом. Наука намагається дати відповідь на питання: “Що являє собою навколишній світ?”, а релігія дає відповідь людині на питання: “Звідки взявся світ?”. Наука і релігія не заперечують одна одну, а взаємно доповнюють і є немовби двома крилами людського життя. Наука допомагає релігії звільнитись від забобонів і міжрелігійної ворожнечі, а релігія застерігає науку від абсолютизму та скеровує її у русло забезпечення добробуту і миру для людства. Засновник теорії відносності Альберт Ейнштейн сказав: “Віра без науки сліпа, а наука без віри крива”. За висловом французького філософа Кондіяка (Condillac) “La science est un langage bien fait” – “Наука є добре оформленою мовою”.

Хоча наука і релігія по різному пояснюють світ, але їхні остаточні висновки про причину того, чи іншого явища збігаються. Відомий фізик, засновник квантової теорії поля Макс Планк писав: “Бог для віруючих стоїть на початку мислення, а для фізиків на кінці мислення”. Образно кажучи, наука допомагає людям рухатись вперед, а релігія вказує напрямок руху. Релігія і наука виходять з того самого джерела і ведуть до тієї самої мети. Вони обидві є виявом людського мислення, шукання і відчування. Вони обидві шукають правди: “і спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів. 8,32). Релігія веде до Бога прямо, шукаючи Творця, а наука йде до Творця посередньо, шукаючи Його крізь творіння. Релігія доходить до повної таємниці, до останніх причин усього, що існує, а наука затримується на поверхні, відкриваючи другорядні причини та послідовні зв'язки. Наука і релігія походять із одного начала і ведуть до однієї мети. Вони обидві шукають правди і взаємно себе доповнюють. Академік, доктор фіз.-мат. наук Іван Климишин наголошував, що всесвітньо відомі віруючі вчені фізики та астрономи так говорили про Бога, релігію, віру: Гульємо Марконі (1874 - 1937), італійський фізик і винахідник: “Я горджуся тим, що я – людина віруюча. Я вірю в силу молитви. Я вірю в молитву не лише як католик, а й як учений”. Вернер Фон Браун (1912 - 1977), німецько-американський фізик, конструктор космічних ракет: “Поширеною є думка, нібито в епоху космічних польотів ми вже так багато знаємо про природу, що нам більше не потрібно вірити в Бога. Ця думка цілком помилкова. Лише нове звернення до Бога може врятувати світ від катастрофи, яка насувається. Наука і релігія – це сестри, а не вороги”. Як бачимо, слова науковців йдуть з глибини душі, їх віра в Бога – незаперечний факт.

Слід зауважити, що відомі математики теж були глибоко віруючими людьми. Вони відкрито визнавали свою віру: Огюстен Коші (1789-1857), французький математик писав: “Я – християнин. Це значить, що я вірую в божественність Христа, як вірували… майже всі великі астрономи і математики минулого. Мої переконання не є наслідком отриманих у спадщину забобонів, але глибоких досліджень”. Карл Фрідріх Гаусс (1777-1855), німецький математик ствержував: “Коли прийде наша остання година, з якою невимовною радістю ми спрямуємо свій погляд до Того, про присутність якого ми лише здогадувалися у цьому світі”. Славетний англійський математик і фізик Ісаак Ньютон (1643–1727), коли говорив про Бога, чи чув, як інші говорять про Нього, завжди з повагою здіймав капелюха. Йоган Кеплер (1571-1630) німецький математик і філософ наголошував: “Великим є Бог, велика Його сила, безконечна Його мудрість. Величає Його небо і сонце, зорі й місяць, кожен своєю мовою… Величатиме також і моя душа Господа-Творця, доки буде могти…” Німецький математик і засновник четвертого закону логіки (закону достатньої підстави) Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716) написав твір “Теодицея” (з французької Боговиправдання), в якому обґрунтовував, що між вірою в Бога та науковим світоглядом немає суперечності. Теодицея – це наука про природне пізнання Бога, яка ставить за мету усунути суперечність між науковим та релігійним світоглядом. Термін теодицея вжитий Лейбніцом, який означає науку оправдування Бога, але математик і філософ розумів його як розв’язання проблеми зла у світі, і це загальне значення залишилося. Він передусім означає доведення (здебільшого негативне) за допомогою релігійної або філософської думки, що зло у світі (страждання, нещастя, смерть) у людській і біологічній сферах не скасовує природного, філософського або релігійного переконання про існування святого, нескінченного, досконалого і доброго Бога. Французький математик і філософ Рене Декарт вірив у Бога як досконалу істоту, існування якої він ніколи не ставив під сумнів. За його твердженням: “Якби не було Бога, тоді світ не був би досконалим”. За свідченням французького філософа, фізика і математика Блеза Паскаля: “Якщо Бог існує і ви зробите ставку на це, ви виграєте все; якщо його немає, але ви вірите у його існування, то ви не втратите нічого” (парі Паскаля, як силогізм). Б.Паскаль писав: “Люди поділяються на тих, що: шукають Бога і його знаходять; на тих, що шукають Бога, але не знаходять Його, тому вони нещасливі, але це тільки питання часу, бо, якщо вони шукають Його, то знайдуть; та на тих, що не шукають. Цих останніх взагалі не хочу знати, бо хто не шукає Бога, той Його не знайде”. Логіка мислення у цих відомих вчених поєднувала віру та знання. Віра і наука походять із одного начала і ведуть до однієї мети. Вони обидві шукають правди і взаємно себе доповнюють. Віра веде до Бога прямо, шукаючи Його, а наука йде до Бога посередньо, шукаючи Його крізь творіння.

З точки зору логіки нелогічно заперечувати існування Творця, бо якщо чогось немає, про це не знаємо, не здогадуємося і не говоримо. Значить, Бог дійсно існує! Усі аргументи існування Бога є логічними, бо мають вартість розумової перевірки людського релігійного досвіду. Головними доказами існування Господа Бога є: антропний принцип, який вказує на доцільність у природі для можливості життя у всіх формах; телеологічний принцип, який вказує на мету існування всього живого і неживого; онтологічний принцип, який апелює до логічності самої постановки питання про сумнів у правдивості існування Творця; космологічний принцип, який звертає увагу до причинно-наслідкового зв'язку у питанні виникнення Всесвіту Відомі філософи і богослови розвинули на грані релігії і науки такі вчення, як метафізика і теодицея. Ще Арістотель називав метафізику першою філософією. Метафізика (з грецької мови – після фізики) – це наука про надчуттєві принципи буття. Вона допомагає зрозуміти християнську віру, її догмати (учення, які не підлягають зміні), а також є чудовим знаряддям діалогу з невіруючими. Теодицея (з французької мови – Боговиправдання) – це наука про природне пізнання Бога, яка ставить за мету усунути суперечність між вірою у Бога та науковим світоглядом.

Відносини релігії та науки зводяться до самої людини, до її волі, щирості, бо не сама наука веде до віри, чи невіри, а особиста настанова людей, які займаються наукою. Великі вчені, які були засновниками природничих наук, були глибоко віруючими. Відомі фізики, астрономи: І. Ньютон, М. Копернік, В. Гершель, Й. Кеплер, Г. Ерстед, А. Ампер, А. Вольта, А. Беккерель, Р. Мілікен, А. Едінгтон, А. Ейнштейн, А. Комптон, А. Кастлер стверджували, що між релігією і наукою нема суперечностей, а наукові дослідження приводять до визнання Бога як Творця Всесвіту. У 1930-х роках Папа Римський Пій XII доручив абату і астроному Жоржу Анрі Жозефу Едуарду Леметру знайти математичне обґрунтування існування Господа Бога. Він один з перших фізиків, який запровадив теорію зародження й еволюції Всесвіту, яку сьогодні називають «теорією великого вибуху». Професор Майкл Геллер, фахівець з математики й метафізики, отримав у Нью-Йорку в 2008 р. Темплтонську премію за те, що зумів довести існування Бога математичним методом та розробив математичну формулу, яка дозволяє пояснити існування Бога і навіть випадковість. Він писав: “Якщо нас цікавить першоджерело Всесвіту, нас має цікавити першоджерело математичних законів. Відтак ми повертаємося до грандіозного Божого задуму Всесвіту, до питання про кінцеву причинність”. Звичайно, Бог не потребує математичних, логічних чи філософських методів доведення Його існування, бо Бог завжди був, є і буде. А конкретної людини в минулому не було, тепер вона є, а колись її не буде. Проте людина наділена розумом, власною свобідною волею, почуттями і здатна пізнавати Бога та доводити Його існування. Науковці і теологи дали ряд доказів існування Бога. Перший з них – це науковий доказ, який ґрунтується на універсальності світу на рівнях мікро-та макросвітів, тобто молекул, атомів і планет, які взаємодіють за певними універсальними законами. Цей же доказ ґрунтується і на оптимальності світу, до якого неможливо щось додавати, чи віднімати, бо порушується відповідний баланс і стан існування. Науковий доказ торкається також проблеми гармонії світу, в якому одне без одного існувати не може, бо взаємно себе доповняють. Цей доказ показує неперевершену мудрість Творця у влаштуванні світу. В цьому доказі використовуються: антропний принцип, який вказує на доцільність у природі для можливості життя у всіх формах; телеологічний принцип, який указує на мету існування всього живого і неживого; онтологічний принцип, який апелює до логічності самої постановки питання про сумнів у правдивості існування Творця; космологічний принцип, який звертає увагу до причинно-наслідкового зв'язку у питанні виникнення Всесвіту.

Безперечно, віруюча людина не потребує доказів існування Бога, бо Він є сенсом її життя. Проте частина сучасної молоді, хоча і чує про Бога та й деколи може називати себе віруючою, не завжди може обґрунтувати свою віру, а найгірше часто зберігає практичний атеїзм за принципом: “Знаю, що є Бог, але поводжусь так, якби Його не існувало”. Вивчаючи ряд наукових предметів у сучасних вищих школах, студентська молодь не завжди в їхньому світлі може пізнати Бога. Акцентуючи на наукову картину світу слід поєднувати її з релігійною, яка не тільки не заперечує її але й доповнює.

Аналізуючи і досліджуючи світ, науковці мають відвагу зізнатися, що їхнє пізнання світу, його законів не перевищує 5-10 %, використовуючи надсучасну техніку. На жаль, маємо більше запитань, ніж відповідей. Відома дискусія між вченими, що повстало скоріше за принципом, чи курка, чи яйце, є безплідна до тих пір, поки не визнається Творця, який дав початок усякому життю. Математичні і фізичні моделі світу, який уявляється три чи чотиримірним не витримують критики, бо насправді він є n - мірним, де n прямує до безконечності. Те, що здавалось неможливим учора, сьогодні в сенсі науки і релігії стає можливим. Прикладом цього є неевклідова геометрія, кібернетика, квантова фізика та ряд сучасних наук, що виникли на межі різних галузей. Наукові дослідження в різній царині не тільки не заперечують релігію, але своїми висновками фактично стверджують існування Бога. Другий закон термодинаміки доводить, що: “Кожна замкнута система, залишаючись сама на себе, затухає”, тобто без постійної підтримки Творця наша сонячна система давно би згасла. Відома теорема про повноту Курта Геделя стверджує, що: “Ні одна система не може бути до кінця пізнана зсередини - поза зв'язком з іншими системами вищого порядку”, яка підтверджує існування Вищого Розуму, який управляє нашою системою.

Подивляючи світ з наукової точки зору, вслід за псалмопівцем Старого Завіту можемо сказати: “Дивні діла Твої, о Господи”. Не випадково німецький філософ Еммануїл Кант висловився: “Zwei Dinge erfüllen das Gemüt mit immer neuer und zunehmender Bewunderung und Ehrfurcht, je öfter und anhaltender sich das Nachdenken damit beschäftigt: Der bestirnte Himmel über mir, und das moralische Gesetz in mir”(Kritik der praktischen Vernunft, Beschluß) - “Дві речі захоплюють мене тим більше, чим більше я до них приглядаюсь: зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас”. “Наймудріші і найсильніші народи є водночас найбільш релігійними”(Сократ). “Невизнання Бога є для держави найбільше з лих, і хто підриває релігію, той підриває разом з тим і основи суспільства” (Платон). “Віра, релігія і моральність – це необхідні підпори усякого добробуту і ладу” (Вашингтон). ”Без Бога найвищий смисл людського існування ніколи не може бути відкритий” (С.Франк). Англійський філософ Френсіс Бекон навчав: “Малі знання віддаляють людину від Бога, а великі знання наближають людину до Бога”. Тому пізнаючи різноманітні науки, пізнаємо і Господа Бога, який дав натхнення вченим до їх розвитку та наслідуймо релігійність таких великих учених як О. Коші, А. Вольта, А. Ампера та інших, які в житті були практикуючими християнами, виконуючи Заповіді Божі, діла милосердя та, приймаючи Святі Таїнства. Українці пишаються своїми великими, славетними вченими, які щиро вірили в Бога та засвідчили глибоку духовність, талановитість і відповідальність: ректор Болонського університету – Юрій Дрогобич, першодрукар – Іван Федорович, засновник Києво-Могилянської Академії – митрополит Петро Могила, славетний філософ – Григорій Сковорода, відомий педагог – Кость Ушинський, національний пророк і Кобзар – Тарас Шевченко, відомий фізик і перекладач Святого Письма – Іван Пулюй, Каменяр – Іван Франко, знаменитий педагог – Григорій Ващенко.

Богословський зміст християнської моралі полягає в тому, що внутрішній характер і спосіб християнського життя покликані стати образом і подобою життя божественного. Саме до нього повинне уподібнюватися життя християнина, який має брати дійову участь у Святому Дусі.

Особа як моральна істота

На основі такого впливу морального вчинку на саму діючу особу ґрунтується поняття особистої моральної відповідальності християнина.

Моральними вчинками називаються такі дії, які особа чинить свідомо й обмірковано і сама дає на них згоду своєї особистої волі. Людина здійснює свідомий вибір, реалізує його психічно та фізично, а тому вона є джерелом своїх дій. У моральній площині такий дійовий характер особи проявляє її як істоту, створену за Образом Божим. Як і Особи Божественні, людина у своїх моральних вчинках є суверенним началом своїх дій, тобто сама добровільно та незалежно від інших покликана активізувати власну природу та скерувати її до своєї вічної мети. Власне той факт, що людська особа здатна панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки, є основою як її гідності, так і відповідальності.

Свобода та моральна відповідальність

Моральність актів (їх моральне добро або зло) визначається на підставі ступеня скерованості свободи вибору людської особи до Особи Божої. Божа Особа, своєю чергою, скеровує дії людської особи до Себе. Таке скерування окреслене у вигляді вічного Божого закону, Премудрості Божої. Вчинок називається морально добрим, якщо добровільний вибір особи скерований до справжнього людського добра і в такий спосіб виявляє, що людська особа сама добровільно та свідомо прямує до життя в Пресвятій Трійці. З цього випливає, що існує суттєвий зв'язок між моральною вартістю кожного поодинокого людського акту та остаточною метою людини. Моральний учинок називаємо добрим, коли він висловлює вільну орієнтацію особи до її вічної мети. Якщо мета кожної поодинокої дії, тобто її об'єкт, не перебуває у співзвучності зі справжнім добром людської особи, то вибір такого роду вчинку робить морально злими як саму дію, так і особу, яка його чинить, оскільки скеровує та переорієнтовує її в бік, протилежний до власної мети, відвертає від найвищого Добра, тобто від самого Бога.

Моральне добро чи зло людських учинків можна оцінити на основі таких критеріїв: • вибраного предмету; • мети, якої людина намагається досягнути; • обставин дії.

Мета вчинку — це найближчий кінець, до якого прагне внутрішній намір, вказуючи на той бажаний результат, якого намагається досягнути особа внаслідок свого вчинку. Проте треба мати на увазі, що добрий намір ніколи не виправдовує морально злої поведінки (наприклад, намір зберегти здоров'я жінки не виправдовує умертвлення плоду).

Ціль не оправдовує засобів.

У богословській традиції Латинської Церкви прийнято говорити про наділення людини при сотворенні вільною волею. Максим Ісповідник, як яскравий представник грецької патристичної традиції, радше говорить лише про можливість вибору, даровану нам Творцем як покликання до свободи. На його думку, свобода — це наслідок правильного вибору: позитивної відповіді на покликання до божественного життя.

Закон Божий як покликання до справжньої свободи

Закон благодаті — це найвищий спосіб участи людини у промислі Творця. Він є найвищою формою моральної норми для людини, оскільки вона була створена для того, щоб бути причетною до Божого життя та його дії. Закон благодаті становить Триєдиного Бога, який уділяє себе людині, «навчає її з її власного нутра». Це той євангельський закон, щ o його Святий Дух пише у серцях людей. Грецька богословська традиція описує подібну дійсність, коли говорить про «стяжання благодаті» людиною та преображення її на дорозі до обожествлення. Відтак Божественні енергії, що проявляються в нас як діяльна божа воля, стають цілковито нашими, нашою діяльною волею, яку вміщає та здійснює в собі людська особа. Така надприродна дійсність діє «з нутра» особи та є однією з умов життя у Христі. Однак закон благодаті не є самовизначальним сам по собі для конкретного морального життя, а висловлюється та інтегрується іншими моральними законами та імперативами, які з нього випливають. Для цього є такі підстави. По-перше, дійсність благодаті є об'єктом віри та особистого сприйняття дії Святого Духа. Однак ця дійсність має бути узгоджена з досвідом Церкви як спільноти, та керуватися правилами її життя та досвіду благодаті. Ніколи дар Святого Духа не може перетворитися у прямий приватний стосунок людини з Богом. Господь закликає Церкву, як божий люд, до причастя Божого життя. Тому навіть найбільший святий потребує проводу Церкви, має слухати її голос та йти за нею. По-друге, навіть святий не застережений від можливості помилково сприймати деякі імпульси та прагнення, які є проявами людської слабості, за видимі знаки та прояви дії Святого Духа.

Роль совісти у моральному житті

У Святому Письмі виразно виділяється релігійний характер совісти. Старозавітні тексти говорять про здатність людського серця розпізнавати добро і зло. У серці людина стоїть перед Богом, і тут знаходиться корінь добра і зла (пор.: Сир. 37:17). Цар Соломон молився за мудрість серця, за те, щоб могти добре розрізняти правду і справедливість (1 Цар. 3:9).

Поняття про гріх

Гріх як свідомий і добровільний злий вчинок. “Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх то беззаконня” (1 Ів. 3.4). Гріх – це найбільше зло у світі, це вияв чорної невдячності творіння супроти свого Творця, це відмова любові. Гріх – це свідоме і добровільне самолюбство в різних формах (особисте, родинне, класове, націоналістичне). Причиною гріха є власна воля людини (“Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню” (Рим. 7.19), яка піддається зовнішнім і внутрішнім впливам, що виявляються в спокусах тіла (Мт. 18.6-9), навколишнього середовища і злого духа (1 Пт. 5.8). Гріхи можуть бути вчинені ділом, словом, а особливо думками, коли маємо намір чи бажання вчинити зло. Гріх поділяється на власний, тобто вчинений особисто, чи чужий, який скоєний за участю іншої людини, наприклад, за чиїмось наказом, із намови чи похвали скоєного гріха.

Грішити – це немовби не влучити у вибрану добру ціль. Гріхи бувають: первородний і особистий; індивідуальний, чи суспільний (скоєний декількома людьми, наприклад, аборт); внутрішній (думкою), зовнішній (дією, словами); скоєний і занедбаний (мав зробити і не зробив важливої справи); засуджений і виправданий; прощений і не прощений (гріхи проти Святого Духа (Мт. 12.31-32), наприклад, безнадійність на Боже милосердя, нерозкаяність аж до смерті, чи нерозважна надія на Бога); простимий і смертельний (коли у дуже важливій справі свідомо і добровільно допускаються великого злочину); гріхи, що кличуть про помсту до неба (навмисне вбивство, покривдження вбогих, сиріт, вдів, затримання чесно заробленої платні, содомські гріхи – протиприродні статеві зносини осіб однакової статі).

Розпуста

Сексуальний потяг є нормальною функцією, властивою людському організмові. Однак суть гріха розпусти полягає не у самому факті існування такого потягу, а в постійному пошуку насолоди , яку він за собою несе. Коли сексуальне життя людини стає тільки засобом отримання насолоди, воно тягне за собою інші провини чи гріхи. Розпуста починається егоїзмом та бажанням догодити собі, часто — ціною щастя іншої особи. Згодом розпуста набирає дедалі більших розмахів, перетворюючись не тільки у збочений секс, але навіть у злочини. Ця пристрасть є небезпечною ще й під тим оглядом, що переборена на фізичному рівні, вона залишається на рівні думок і почуттів. Тому духовні отці наголошують на необхідності боротися із цією пристрастю до кінця життя.

Срібролюбство

Срібролюбством називається любов до матеріальних благ, а особливо — до грошей як таких. Прагнення до багатства саме по собі не є властивим природі людини. Його коріння можна шукати в інстинкті самозбереження, що є прагненням повноти життя в Бозі. Однак необхідно визнати, що нерідко бажання до збагачення переходить усі розумні межі. Для декого воно є самоціллю, а для декого — засобом здобуття чогось іншого, наприклад, влади чи слави. Найрозповсюдженішим варіантом є той, коли людина бажає і влади, і слави одночасно. Проявами цього гріха є також скупість та зажерливість.

Сум

Слово «сум» означає стан смутку, скорботи чи стурбованості і завжди пов'язується із якимись тривогами та викликає загальне почуття дискомфорту в душі. Святі Отці розрізняли сум-пристрасть та сум-скорботу людини за свої гріхи.

Гнів

Гнівом називається не тільки бурхливий вияв злости, спрямований на ближнього. Гнів — це злісний стан душі.

Таким гнівом називається не тільки прихована злість, що не виявляється у словах та вчинках, — це постійний стан душі, який не обов'язково має бути спрямованим на якийсь визначений об'єкт. Образа — це також внутрішній гнів. • гнів, що виявляється у словах та вчинках . У будь-якому грубому, неввічливому, позбавленому лагідності і любові слові проявляється наш гнів. Найпоширенішою формою такого гніву є спалахи люті. • гнів, який горить протягом довгого часу, або злопам'ятність . Такий вид гніву найбільш противний Богу, оскільки Господь наголошує на тому, щоби щиро прощати образи. Гнів у будь-якому вигляді — це дуже небезпечна пристрасть, оскільки веде до чоловіковбивства. Д. Нудьга . Нудьгу святі Отці називали виснаженням та втомою душі . Різницю між сумом і печаллю доволі важко виявити, оскільки нерідко перша пристрасть переходить у другу. Однак, якщо людина, яку здолав сум, недооцінює могутності Господа, то людина у нудьзі — недооцінює Його милосердя.

Гордість

Гордість — найнебезпечніша пристрасть і мати всіх гріхів. Саме через гордість сатана відпав від Бога і саме гордість призводила до краху багаторічні зусилля багатьох святих. Коли зникає гордість, залишається тільки смирення перед Господом і любов до Нього. Гордий зазвичай не бачить свого гріха, він вразливий і самолюбний, йому важко пробачити і важко просити пробачення, важко поступитися в суперечці, він не любить слухати ні рівних собі, ані старших від себе. Він не любить наказового тону, надаючи перевагу смиренним проханням. Він часто спалахує гнівом, пам'ятає спричинене йому зло і постійно осуджує інших людей. Буває гордість, яка проявляється в небажанні визнати чиїсь переваги, а буває гордість, що підступно опановує тих, хто вже досягнув якихось духовних чеснот. Найкращим засобом боротьби з гордістю є вправляння у покорі, яка відкриває людину до Бога, робить її здатною сприйняти Його преображуючу та визволяючу силу. На християнському Сході вчення про гріх носить терапевтичний характер. Духовні отці, аналізуючи гріховні стани та їх прояви, ставили собі за мету вилікувати грішника від цієї хвороби, вказати йому дорогу до одужання і справжньої свободи. Таке духовне зцілення у Христі за допомогою діянь Святого Духа робить християнина знову повноцінним та здатним до діяльності у Христі.

Самогубство

Кожна людина має право на свободу і право на особисту організацію власного існування, але сам факт жити-своїм-життям не є об'єктивним вибором людини, бо як жоден з нас не може самостійно увійти в це життя, а тільки є до нього покликаний, так само ніхто не може його залишити, не почувши відповідного поклику. Для віруючої особи є принаймні дві важливі причини, щоб жити — свідчення та молитва.

Мучеництво

Релігійна жертва. Св. Авґустин i церковна Традиція зіткнулися з певними труднощами при формулюванні моральної оцінки вчинків дівиць, які під час переслідування християн заподіяли собі смерть, щоб запобігти тілесному насильству, яке їм загрожувало, і не заплямити свого дівицтва. Ці жінки-самогубці, які керувалися суто релігійними мотивами, були і є шанованими, як святі та добровільні мучениці Церкви.

Смертна кара

Будь-яка правова держава не може відмовлятися від засобів, які служать захистові спільного блага, збереженню суспільного порядку, дотриманню прав людини та забезпеченню реалізації відповідних її призначенню обов'язків. Неприпустимою є така ситуація, коли окремі люди безкарно порушують справедливий суспільний лад. Невтручання в такі ситуації можна було б інтерпретувати як схвалення суспільством протиправних дій. Право накладати санкції та карати правопорушників належить уповноваженим на це державним судовим інституціям. У християнському розумінні кара за злочин не може означати помсти суспільства, а повинна створювати підстави для навернення та поєднання з Богом і з суспільством. Тому застосовані суспільством кари не мають закривати перспективи відновлення життя, а повинні відкривати людині шлях до повного включення в суспільне життя. У Старому Завіті визначається обмеження щодо помсти за вбивство через заснування міст-притулків (Втор. 19:4–6), де ненавмисний убивця може шукати порятунку від переслідувачів та відбути судовий процес (пор. також: Чис. 35:24, 30; Втор. 19:1–3, 7–12) через введення закону lex talionis (див.: Вих. 21:23–25; Лев. 24:17–20; Втор. 19:21), згідно з яким вбивство особи вважалося рівнозначним карі смерти кривдника, і через аж ніяк не другорядний фактор виокремлення категорії особистої провини людини (див.: Єр. 31:30; Єз. 18:26), який дозволяє відкинути поняття колективної провини (пор.: Бут. 19:20; Втор. 5:9–10; Чис. 16:20–22; Суд. 3:7–8).

Християнське розуміння держави

Ставлення людини до держави, як до втілення влади, у всі часи було напруженим. Тому цілком зрозуміло, що питання держави та її суті від самого початку відігравало важливу роль у християнській думці. Слово «держава» вперше було вжито на початку 16 століття для означення політичного суспільства в ренесансних державах верхньої Італії, а згодом це поняття вкоренилося у всіх європейських країнах. Старшим від нього є поняття «нація», під яким слід розуміти осілий народ з успадкованими традиціями — тобто носія оригінальної культурної ідеї.

Християнське суспільне вчення про державу включає в себе положення богословського характеру. Богословське трактування можна підсумувати в шістьох пунктах.

Права та обов’язки державної влади

Мета держави полягає у створенні передумов для суспільного розвитку осіб, малих суспільних груп і всього суспільства. Звідси випливає обсяг обов'язків державної влади у сферах законодавства, адміністрування та судочинства. Митрополит Андрей Шептицький навчає: «Керівна влада має за мету служити публичному добру, зберігати й боронити природної і правильної свободи громадян, родин і всіх стоваришень... чи кооператив, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов'язків[…]. Провідна влада обов'язана сповняти християнські обов'язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об'явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об'явлення».

Серед сучасних жваво дискутованих етичних проблем домінують такі: • право держави на оподаткування; • право держави на акт державної самооборони; • право держави вести війни.

Mежі державної влади і право народу чинити опір

Права, які має людина від природи і від Бога, встановлюють для державної влади чіткі обмеження. Передусім недоторканною є особова гідність людини, а також сутнісний устрій подружжя та сім'ї. В більшості країн межі державної влади детально описані в конституції, яка гарантує, наприклад, свободу сумління, думки, асоціацій, свободу вибору професії та місця праці, захист власності і т. д.

Моральна відповідальність за державу

Християнське соціальне вчення вбачає в державі благословенну Богом інституцію, щодо якої людина має певні моральні зобов'язання. В сучасному суспільстві моральна відповідальність за державу повинна виявлятися двома способами: позитивно — у виконанні обов'язків громадянина держави, негативно — у запереченні такої позиції, коли в державі вбачають іграшку для різних угруповань, члени яких пов'язані спільними інтересами (так звані групи тиску). a) Виконання обов'язків громадянина держави Людина більше часу і уваги приділяє своїй родині, тому заглибленість у сферу особистого й сімейного життя призвела до політичної пасивності щодо «вимог усього суспільства». Таким станом можна пояснити явище втрати інтересу громадян до політики, збайдужіння до суспільних потреб. З іншого боку, не можна узагальнювати, як не можна також заперечувати факту занепаду готовності відчувати себе відповідальним за державу, що є помітним у багатьох суспільних середовищах.

Політичний устрій

До істотних елементів політичної спільноти, якою є держава, належить влада. Спосіб використання влади вирішує форму політичного устрою держави, а також визначає економічну модель. Отже, устрій — це система влади в державі, обсяг концентрації влади і форма її виконання. Критеріями демократичності в державах із парламентарним устроєм є також система виборів (рівні, універсальні, тайні, безпосередні, пропорційні) і, звичайно, чесний спосіб їх проведення.

Любов до рідного народу та його культури

Народ є іншою дійсністю, аніж держава. Він є духовною спільнотою і може існувати незалежно від території, може не мати власної державної організації. Не слід ототожнювати народ із батьківщиною. Поняття «батьківщина» нерозривно пов'язується з територією, а поняття «народ» — із суспільним середовищем та культурою. Найголовнішим і об'єктивним елементом народу є те, що він є спільнотою осіб, яка походить від давніх спільних предків. Ця спільнота відрізняється своєю мовою, традицією, історією, культурною спадщиною.

Передумови виникнення моралі

Узагальнююче визначення передумов виникнення моралі включає, по-перше, формування у стародавньої людини абстрактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв'язки й закономірності, формулювати принципи — наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З розвитком цієї риси людської свідомості пов'язують узагалі появу ідеології, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості: філософії, релігії, науки, моралі, мистецтва, політики, права тощо.

Особливості моралі суспільства

У той же час, внутрішні спонуки людей, мотиви їх вчинків залишаються таємницею. Поняття гарного, доброго, правильного означає відповідність людини своїй ролі й збігається із загальною користю. Родова спільнота являла собою певну систему, функції кожного елементу якої фіксувалися традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї системи (вигнання — остракізм). Архаїчна мораль вирішує питання добра і зла категорично: добро — це виконання приписів, зло — їх порушення. Моральні правила мають порівняно простий, лаконічний характер й однозначно пояснюються. Добро і зло абсолютно протиставлені.

Огірко О.В. Огірко І.В. Взаємозв'язок логіки, математики і теології. ‎ 19. 02. 2024

Посилання

• Огірко О.В., Огірко І.В. Роль логіки і математики в духовно-інтелектуальному вихованні та навчанні здобувачів вищої освіти // «Наукові інновації та передові технології» : журнал. Категорія Б. (Серія «Педагогіка»). No 2(30), – К., 2024. С. 1298-1314.
• Катехизм Української Греко-Католицької Церкви: Христос – наша Пасха. – Львів, 2011. – с. 336.
• Життя у Христі: Моральна катехиза / yпорядник о. д-р Святослав Шевчук. — Львів: Видавництво Українського католицького університету 2004. — 180 с.
• Документи ІІ Ватиканського Собору
• Ćmiel H. Teologia moralna szczegółowa. Podręcznik dla studentów teologii. Częstochowa 2005
• Обер Ж.-М. Моральне богослов’я. Львів 1999
• Огірко І., Огірко О. Духовно-моральні аспекти фізичного виховання // Фізичне виховання, спорт і культура здоров'я у сучасному суспільстві: зб. наук. пр. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. — № 2 (18). — С. 21—27.
• Olejnik St. Teologia moralna fundamentalna. Włocławek 1998
• Olejnik St. Teologia moralna życia osobistego. Włocławek 1999
• Принципи морального життя. Львів 1996.
• Логіка: навчально-методичний посібник. Г. В.Камаралі, В. В. Білецький – Донецьк: ДонНУ, 2009. – 112 с.
• Логіка : Навч. посіб. для студ. екон. спец. / В. Н. Гладунський; Нац. ун-т "Львів. політехніка", Нац. банк України. Львів. банк. ін-т, Наук.-метод. центр вищої освіти. - Л. : Афіша, 2002. - 360 c.
• Логіка : навч. посіб. / В. І. Ряшко ; Нац. ун-т "Львів. політехніка", Навч.-наук. ін-т права і психології. – Львів : ННІПП, 2014. – 328 с.
• Логіка : Підруч. для студ.-правників / Н. В. Карамишева; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. - Л. : Вид.-полігр. фірма "Паіс", 2000. - 252 c.
• Архімандрит Кирило (Говорун). Українська публічна теологія. - К. Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості, "Дух і Літера", 2017. - 144 с.
• Декарт Р. Размышления о первой философии, в коих доказывается существование Бога и различие между человеческой душой и телом // Декарт Р. Соч.: в 2 т. Т. 2. М., 1994. С. 3–72.
• Декарт Р. Рассуждение о методе и другие произведения, написанные в период с 1627 г. по 1649 г. М., 2014.
• Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. СПб., 1995.
• Лейбниц Г. В. Новые опыты о человеческом разумении автора системы предустановленной гармонии // Лейбниц Г. В. Соч.: в 4 т. Т. 2. М., 1983. С. 47–545.
• Лейбниц Г. В. Переписка с королевой Пруссии Софией-Шарлоттой и курфюрстиной Софией // Лейбниц Г. В. Соч.: в 4 т. Т. 3. М., 1984. С. 371–394.
• Лейбниц Г. В. Об универсальной науке, или философском исчислении // Лейбниц Г. В. Соч.: в 4 т. Т. 3. С. 494–500.
• Лейбниц Г. В. Опыты теодицеи о благости Божией, свободе человека и начале зла // Лейбниц Г. В. Соч.: в 4 т. Т. 4. М., 1989. С. 49–554.
• Спиноза Б. Этика, доказанная в геометрическом порядке… // Там же. С. 313–590.
• Aquinas St. Thomas. Summa Contra Gentiles. The Third Book. Pt. 1. Chapters I—LXXXIII. (Literally Translated by the English Dominican Fathers from the Latest Leonine Edition). L., 1928.
• Aquinas, St. Thomas. The Summa Theologica. Vol. 1. Ed. Adler Mortimer. Great Books of the Western World. Vol. 17. Aquinas: I. Chicago; Auckland; London; Madrid, 1994.
• Curley E., Walski G. Spinoza's Necessitarianism Reconsidered // Gennaro R. and Huenemann C. (eds.). New Essays on the Rationalists. Oxford, 1999. Р. 241–62.
• Koistinen O. Spinoza's Proof of Necessitarianism // Philosophy and Phenomenological Research. 2003. Vol. 66, № 2. Р. 283–310.
• Lobovikov V. The Trinity Triangle and the Homonymy of the Word “Is” in Natural Language: Eliminating the Illusion of Logical Inconsistency by Precise Formulating the Principle of Separation of Facts and Values in Algebra of Formal Ethics // Ricardo Sousa Silvestre and Jean-Yves Beziau (eds.) Handbook of the 1st World Congress on Logic and Religion (João Pessoa, April 1–5, Brazil). Joao Pessoa, 2015. Р. 176–177.
• Lobovikov V. The Trinity Triangle and the Homonymy of the Word “Is” in Natural Language (A Logically Consistent Discrete Mathematical Representation of the Trinity by Means of Algebra of Morality and Formal Ethics) // Philosophy Study, July 2015. Vol. 5, № 7. Р. 327–341
• Lobovikov V. Proving God’s Omnipresence by Calculating Compositions of Evaluation-Functions in Two-Valued Algebra of Metaphysics as Formal Axiology // The Book of Abstracts of the 2nd World Congress on Logic and Religion (Warsaw, June 18–22, 2017). Warsaw, 2017. P. 56.
• Miller J. A. Spinoza's Possibilities // Review of Metaphysics. 2001. Vol. 54, № 4. Р. 779–815.
• Newlands S. The Harmony of Spinoza and Leibniz // Philosophy and Phenomenological Research. 2010. Vol. 81, № 1. Р. 64–104.
• Newlands S. Leibniz and the Ground of Possibility // The Philosophical Review. 2013. Vol. 122, № 2. Р. 155–187.
• Ohirko O.V. Educazione Christiana come parte della identita nazionale // Діалог культур: Україна в світовому контексті. - Lviv, "Kamenyar", 1996.- p. 125-130.
• Bendyk M., Hnativ I., Ohirko O.V. Ethica Christiana. "Svichado", Lviv, 1997.–159 p.
• Ohirko O.V. L΄esperienza pedagogica delle comunita di regione di Leopoli sul incarnazione della Ethica Christiana // Наукові записки, v.З., Ostroh Academy. - Ostroh, 2000.- p. 413-418.
• Ohirko O.V. Istruzione degli studenti sulla base della Morale Cristiana // ”Наука. Релігія. Суспільство”,", № 2, Donetsk, 2001.- p. 96-103.
• Ohirko O.V. Problemi di insegnamento interconfessionale della Ethica Christiana // Наукові записки, v.6., Christian values: history and look in the third millennium. Ostroh Academy. - Ostroh, 2002.- p. 348-354.
• Ohirko O.V. Storia dei religioni. Manuale educativo.- LI IAPM, Lviv.- 2002.- 133 p.
• Ohirko O.V. Storia dei religioni. Manuale educativo.- LI IAPM, Lviv.-2003. - 174 p.
• Ohirko O.V. Pedagogia Cristiana. Manuale educativo.- LI IAPM, Lviv.-2003.- 111 p.
• Ohirko O.V. Christian Education is a component part of the national // Сultures Dialogue: Ukraine in World context. - Lviv, "Kamenyar", 1996.- p. 125-130.
• Bendyk M., Hnativ I., Ohirko O.V. Christian Ethics. "Svichado", Lviv, 1997.–159 p.
• Ohirko O.V. About experience of pedagogic stuffs of Lviv domain in inculcation of Christian Ethics // Scientific messages, v.З., Ostroh Academy. - Ostroh, 2000.- p. 413-418.
• Ohirko O.V. Upbringing of the young students on the bases of Christian Morality / "Science. Religion. Society", № 2, Donetsk, 2001.- p. 96-103.
• Ohirko O.V. Teaching problem interconfessional of Christian Ethics // Scientific messages, v.6., Christian values: history and look in the third millennium. Ostroh Academy. - Ostroh, 2002.- p. 348-354.
• Ohirko O.V. Science of Religion. Educational manual.- LI IAPM, Lviv.- 2002.- 133 p.
• Ohirko O.V. Christian Ethics. Educational manual.- LI IAPM, Lviv.-2003. - 174 p.
• Ohirko O.V. Christian Pedagogics. Educational manual.- LI IAPM, Lviv.-2003.- 111 p.

Монографії:

1. Похнатюк П., Огірко О. Теоретичні основи науково-ідеялістичного мислення. – Концептуальна монографія. Черкаси. – 2005.– 23 c.

2. Жукровський Я., Огірко О., Лепак А. Згадка про Григорія Яхимовича. – Львів: Фундація імені Григорія Яхимовича, 2013. – 64 с.

3. Огірко О.В. Релігія. Церква, віра і духовність українців / Огірко О.В. // Основи української державності, культури та духовності: монографія / за ред. Р.М. Миніва.– Львів, 2013. – 41 с.

4. Огірко О.В. Релігія і наука та їх співвідношення // Наука і цінності людського буття. Колективна монографія. За загальною редакцією доктора філософських наук, професора В.П. Мельника, Львів, ЛНУ імені Івана Франка, 2013. – С. 118-133.

5. Огірко О.В. Співвідношення риторики і логіки // Риторика: теоретичні та практичні аспекти комунікації. Колективна монографія. Відповідальний редактор доктор філософських наук, професор В.М. Вандишев, Сумський державний університет, Варшавський університет, Суми, 2015. – С. 40-44.

6. Геник Л.Я., Єгрешій О.І., Огірко О.В. та ін. Християнська етика – могутній засіб виховання української молоді. Колективна монографія. Івано-Франківськ: Плай, 2016. – 100 с.

7. Огирко Олег. Духовно-нравственные аспекты современного образования. Изд-во “LAMBERT Academic Publishing”, Riga, Latvia, 2018. – 63 с.

Для студентів старших років навчання. Основною метою є ознайомлення студентів з основами проведення наукових досліджень.Огірко О.В. Огірко І.В. Огірко О.В. , Огірко І.В. Взаємозв'язок логіки, математики і теології. Електронне наукове видання. Житомирського державного університету імені Івана Франка, Навчально-методичний посібник. Elektroniczna publikacja naukowa. Akademia Kujawsko-Pomorska KPSW. Bydgoszcz, Poland. ‎ 19. 02. 2024