ТЕОРІЯ НАБУТТЯ КОМПЕТЕНТНОСТІ

ТЕОРІЯ НАБУТТЯ КОМПЕТЕНТНОСТІ

Компетнтність — досвід, обізнання та знання.Компетентність у перекладі з латинської competentia означає коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання та досвід.Компетентність також визначається як набута у процесі навчання інтегрована здатність особистості, яка складається із знань, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці.Компетенція організації — коло повноважень будь-якої організації, установи чи особи; коло питань, в яких дана особа має певні повноваження, знання, досвід.Компетентність працівника — це ступінь його кваліфікації, яка дозволяє успішно вирішувати завдання, що стоять перед ним.Компетентність менеджера — це результативність та ефективність дій менеджера згідно з цілями та стратегіями фірми.Показано місце і значення компетентності у процесі входження особистості у простір культури на різних площинах її існування. Акцентовано увагу на ситуативному характері компетентності та її співвідношенні з часовими і просторовими аспектами суб’єктивної реальності. Наведено та проаналізовано існуючі схеми набуття і розвитку компетентності людини, а також з’ясовано роль соціально-професійної компетентності у процесі інкультурації особистості. Проаналізовано дані щодо трактування термінів «компетенція» і «компетентність» у теорії освіти. У статті обґрунтовано результати аналізу різних підходів зарубіжних і вітчизняних дослідників до тлумачення понять «компетенція» і «компетентність» і визначення їх сутності. Розглянуто думки про вживання термінів «компетенція» і «компетентність» в педагогіці та причини розбіжностей у використанні і трактуванні цих понять науковцями.

Постановка проблеми.

Компетентність — динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти. Вагомим фактором у підготовці майбутніх кваліфікованих, компетентних фахівців відіграє якість освіти. Визначено, що якість вищої освіти – це сукупність якостей особистості з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, цілісну орієнтацію, соціальну спрямованість і зумовлює здатність задовольняти як особисті духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства [2-4]. Одними з визначених головних завдань держави є «розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості, підготовка кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці,професійного розвитку, освоєння та впровадження наукоємних та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці» тощо [1-6]. Компетенція (лат. competentia, від compete — взаємно прагну; відповідаю, підходжу) — сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов'язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством.Професійна компетенція — вміння використати знання, навички, досвід в конкретно даних умовах, досягнувши при цьому максимально позитивного результату.Компетенція (юридичний термін) — сукупність юридично установлених повноважень, прав і обов'язків конкретного органа чи посадової особи; визначає його місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядування). Юридичний зміст поняття «компетенція» складається з таких елементів: предмети підпорядкування (коло об'єктів, явищ, дій, на які поширюються повноваження); права і обов'язки, повноваження органа чи особи: відповідальність; відповідність поставленим цілям, задачам і функціям.Компетенція (як категорія публічного права) — Це правовий засіб, який дозволяє визначити роль і місце конкретного суб'єкта в керівничому процесі шляхом законодавчого закріплення за ним певного об'єму публічних справ;Компетенція (управління персоналом) — це особиста здатність спеціаліста вирішувати певний клас професійних задач. В управлінні персоналом найчастіше під компетенцією розуміють формально описані вимоги до особистих, професійних та ін. якостей кандидата на посаду співробітника чи до групи співробітників компанії;Міжкультурна компетенція — здатність успішно спілкуватися з представниками інших культур та етносів. Через це, на сьогодні постає задача впровадження компетентнісного підходу до галузі освіти, нових методик та технологій навчання, нового підходу до підготовки майбутніх фахівців як набору знань, умінь та навичок, а як набору компетенцій та можливостей випускника виконувати поставлену роботу,що є вагомими на сучасному ринку праці. Тому питання, що пов’язані з визначенням понять «компетенція» і «компетентність» є актуальними.

Актуальність.

Сучасне життя характеризується швидкими темпами розвитку, як в інформаційних і промислових галузях виробництва, так і в галузі освіти. Безперечно, що знання, уміння та навички, що здобувають випускники протягом навчання є досить важливими. Але, в останній час у зв’язку із соціальним замовленням на випускника, актуальними стають поняття «компетенція» і «компетентність». Деякі дослідники вважають, що ці терміни є синонімами, інші вважають, що вони є різними за своєю структурою та сутністю. Тому актуальним є аналіз різних підходів зарубіжних і вітчизняних дослідників до тлумачення понять «компетенція» і «компетентність». Мета статті полягає у аналізі понять «компетенція» і «компетентність» у теорії освіти, визначення їх сутності.У наш час становлення особистості здійснюється на тлі нестабільності соціальних процесів та зіткнення культурних парадигм, що поряд з катастрофічним впливом зростаючих потоків інформації ускладнює культурну самоідентифікацію особистості і характеризує процес її інкультурації як надзвичайно складний і внутрішньо суперечливий. У цих обставинах єдиною умовою виживання і розвитку людини є адекватне розуміння процесів, що відбуваються, бачення свого місця у суспільстві і світі, уміння і навички не просто існувати, а успішно жити, працювати, творити у складних соціальних умовах. Актуальність проблеми місця людини у культурі завжди була, залишається і буде незаперечною. Дослідження умов і механізмів входження особистості у простір культури показують, наскільки вагома роль у цих процесах належить інкультурації індивіда, що, у свою чергу, передбачає як її необхідну умову досягнення певного рівня компетентності (культурної, соціальної, професійної, життєвої тощо). Аналіз останніх досліджень та публікацій свідчить про те, що зарубіжні та вітчизняні дослідники по-різному дають визначення термінам «компетенція» та «компетентність». Питаннями структури і сутності понять термінів «компетенція» і «компетентність» у галузі освіти займались Н. М. Бібік, Н. В. Кузьміна, П. П. Борисов, С. Є. Шишов, Дж. Равен, В. В. Краєвський, А. В. Хуторський та ін. Визначення «компетенції» та «компетентності» дають такі міжнародні організації як ЮНЕСКО, Європейський Союз, Міжнародна комісія Ради Європи та інші. Результати досліджень. У зв’язку із ситуацією, що склалася із сучасним ринком праці, із попитом на молодих компетентних спеціалістів, більшість дослідників, педагогів вважають, що підготовка майбутніх випускників повинна здійснюватися на новій концептуальній основі в рамках компетентнісного підходу. Ключовими складовими поняттями в компетентнісному підході виступають компетенція і компетентність. Більше десяти років стоять питання щодо правильності визначення і співставлення цих понять, незважаючи на постійні розробки їх структури.Проблема входження особистості у культуру багатогранна і міждисциплінарна у своїй основі. Вона завжди була предметом глибокої зацікавленості науковців і дослідників: B. Біблер, П. Гуревич, М. Шелер (розгляд місця людини у культурі); А. Арнольдов, Д. Белл, М. Бахтін, І. Ільїн, А. Садохін, К. Клакхон, М. Мамардашвілі, М. Херцковіц, О. Шпенглер (теоретико-методологічний аналіз феномена інкультурації особистості); А. Бараноєв, М. Вебер, Г. Зіммель, К. Леві-Стросс, М. Мосс, Т. Парсонс, П. Сорокін, Ю. Хабермас; А. Адлер, Л. Виготський, Е. Гросс, О. Леонтьєв, Д. Мацумото, А. Маслоу, К. Роджерс, С. Рубінштейн; С. Арутюнов, Л. Бромлей, Е. Тайлор тощо. Проблема компетентності особистості привертає увагу у контексті аналізу різних аспектів проблеми людини та її буття в світі. Вона актуалізується у зв'язку з осмисленням викликів сучасної цивілізації (Г. Арендт, К.-О. Апель, Б. Вандельфельс, М. Кастельс, І. Карпенко, Ю. Павленко, Е. Тоффлер), у контексті пошуків нової етики (М. Конш, Е. Левінас, Г. Марсель, П. Рікер). Філософсько-рефлективне поле компетентності особистості формується і розвивається завдяки дослідженням її окремих різновидів – компетентності культурної (І. Бестужев-Лада, К. Ерлі, М. Розов, А. Флієр), професійної (А. Маркова, Е. Зеєр, В. Сластьонін, М. Іголкіна, М. Цигульова), комунікативної (Ю. Габермас, Ю. Жуков, Л. Петровська, А. Сікурел), інформаційної (В. Акуленко, М. Дзугоєва, О. Зайцева, Н. Насиров, О. Толстих), соціальної (Г. Білицька, А. Брушлинський, Н. Казарінов, О. Мачехіна, В. Цвєтков, Р. Ульріх) тощо.

Метою є аналіз компетентності людини.

На сучасному етапі наука розглядає культуру як творчу діяльність по перетворенню природи і суспільства, результатами якої є постійне поповнення матеріальних і духовних цінностей, вдосконалення всіх сутнісних людських сил. Безумовно, культура – це безперервна людська діяльність, у тому числі і по перетворенню себе. Австрійський філософ Отто Вейнінгер висловлював свою культурну позицію, стверджуючи, що повноцінною у культурному відношенні може бути тільки праця над самим собою. Проте, жодна людина не працює досить для досягнення цього ідеалу. Навіть найкультурніше людина повинна прийти в жах при спогаді про те, як багато існує ще речей, про які вона і не підозрювала [1-5].

Дійсно, як свідчать культурологічні дослідження, інкультурація, починаючись у дитинстві, відбувається впродовж усього життя в якості поступового вироблення навичок, зразків, норм поведінки, які характерні для певного типа культури, певного історичного періоду. Індивід освоює властиві культурі світобачення і поведінку, внаслідок чого формується його когнітивна, емоційна і поведінкова схожість з членами даної культури і відмінність від членів інших культур. Інкультурацію вже як "прилучення особистості до всієї спадщини людства" [3]. Тобто, уже заклалися підвалини процесу інкультурації, так би мовити, загальносвітового спрямування: знання англійської мови, уміння користуватися інформаційно- комп’ютерними технологіями, готельним сервісом, плюс компетентність у своїй сфері діяльності – і людина не відчуває особливих проблем в будь-якому куточку світу. Звісно, без особистості не може бути культури, бо особистість не тільки її рушійна сила і творець, а й головна мета розвитку культури, тому саме інкультурація особистості є першочергове завдання культури як "… людинотворчий процес придання людському індивіду необхідної (для її повноцінного розвитку) культурної компетентності, за допомогою засвоєння – інтеріоризації нею наявнісного культурного надбання і досвіду" [4: 370]. На рівні "зрілості" (за М. Херсковицем) у процесі інкультурації особистість вносить (може вносити) в культуру зміни, що сприяють її розвитку. Основна риса цього рівня – можливість для індивіда в тій чи іншій мірі приймати або відкидати те, що йому пропонується культурою, можливість дискусії і творчості, можливість свободи: "інкультурація є процес, що забезпечує відтворення "культурної людини" і містить механізм здійснення змін у культурі" [5: 6]. Тобто, інкультурація у період зрілості відкриває дорогу змінам, характеризується інноваційними процесами і сприяє тому, щоб стабільність не переросла в застій, а культура не лише зберігалася, а й розвивалася. Безперечно, людина в культурі виступає у двох іпостасях – як творіння культури і як її творець. Культура розгалужена в часі і просторі, і тому умовами інкультурації особистості є її самоствердження у часі і привласнення різних способів опанування простору, його "бачення" (бачити – значить мати можливість передбачати, ніби бігти попереду часу шляхом читання простору) [6-8]. Але найбільш важливим у цьому процесі для людини стає опанування знаннями, досвідом, нормами, уміннями для того, щоб переводити невизначеності історії в зрозумілі людині час і простір світу культури, тобто набуття нею певного рівня і якості компетентності: життєзабезпечення, особистісного розвитку, соціальної комунікації, відновлення енергетичних затрат тощо. Компетентність як поняття – далеко не нове. Цей термін запозичено з когнітивної психології; в перекладі з латинської – competentia – це коло питань, у яких людина гарно обізнана, володіє відповідними знаннями і здібностями, які дозволяють їй обґрунтовано судити про цю область та ефективно діяти в ній. Існує безліч окремих різновидів компетентності (побутова, професійна, соціальна тощо). Наприклад, А. Флієр виділяє "культурну компетентність", і під нею розуміє досить високу міру соціалізованості та інкультурованості індивіда. Він виділяє такі її структурні складові: – компетентність, що виявляється у рівні повноти і свободи володіння засобами соціальної комунікації; – компетентність щодо норм соціальної і культурної регуляції; – компетентність щодо інституціональних норм організації суспільства; – компетентність у питаннях короткотермінових, але гостро актуальних зразків соціальної престижності (мода, імідж, символи, соціальні статуси, інтелектуальні, художні течії і т. д.). А. Флієр підкреслює, що культурна компетентність особистості виявляє, насамперед, міру її обізнаності з сукупним соціальним досвідом нації загалом і нормами міжлюдських стосунків, які вироблені цим досвідом [7]. Безперечно, кожна культура – національна, етнічна, професійна, вікова, родинна – дає її носіям конкретну життєву компетентність. Наприклад, побутова, життєва компетентність задається самою культурою: всі люди їдять, працюють, кохають, але роблять це різними способами [6-8]. Тому будь-яка людина, в принципі, компетентна, проте якісний рівень знань, умінь, навичок, досвіду у людей різний, що виявляється у відмінності якісного рівня результатів їх діяльності (життя). Оцінка ж людини як компетентної фактично означає, що вона володіє компетентністю деякого (необхідного або достатнього) якісного рівня, що забезпечує результат діяльності, тобто рівень і якість життя. Так, використовують слово "якісний", замість слів "високоякісний", "доброякісний"; слово "культурний", замість слова "висококультурний" тощо. Неодмінно треба підкреслити, що лише будучи співвіднесеною з контекстом конкретних потреб, надій, можливостей, компетентність стає ідеєю, тобто програмою дій людини. Велике значення у бутті людини займає саме професійна компетентність. І це зрозуміло, адже саме професія людини слугує показником ступеня її культурності, оскільки професія – це той вид трудової діяльності особистості, яким вона займається майже усе своє свідоме життя і який потребує попередньої підготовки, засвоєння культури, знань, умінь, методів тощо. Це найважливіший стимул соціального становлення і розвитку особистості, єдиний засіб самореалізації її в усіх сферах буття і свідомості та потужний інструмент прилучення до цивілізації та культури. На сьогодні ми доволі боляче відчуваємо на собі наслідки професійної некомпетентності: лавина аварій і катастроф, обумовлена людським фактором, буквально заполонила світ. Але не тільки у сфері професійній, а і у повсякденному житті бачимо часто прояв некомпетентності людей: у побуті, стосунках тощо. З цього приводу Г. Тульчинський зазначає, що тотальна некомпетентність, яка проявляється у розгубленості перед реальними проблемами і викликами І. О. Кузьміченко. Інкультурація особистості у процесі набуття компетентності повсякденного життя, виявляється одним із джерел агресивності і насильства у суспільстві: коли людина не знає і не розуміє, що з нею відбувається, що вона конкретно може зробити, щоб захистити себе і своїх близьких, вона стає агресивною. Тобто, насильство – це ірраціональна реакція безсилля, агресивна реакція некомпетентних [4-8].

Чому некомпетентність проникла майже у всі сфери життя – ще належить з’ясувати, але зрозуміло, що інтеграція у сучасне суспільство й знаходження свого місця в житті вимагають дедалі більшої компетентності від кожної людини. Професіонали або ж просто життєво компетентні особистості – це дійсно вільні люди, які знають, як ефективно розпорядитися своїм життям, знаннями, здібностями, на відміну від дилетантів. Знання самі по собі не дуже важливі. Важливе не знання, а уміння пластично його застосовувати у дуже складних динамічних ситуаціях. Для цього знання недостатньо. Що необхідно – володіти фундаментальними принципами і асоціативними зв’язками, які б дуже швидко дозволили б вам прийняти рішення у дуже складній динамічній ситуації [1-8]. Зазначена точка зору узгоджується, на наш погляд, з думкою А. Хуторського. Він зазначає, що "… досвід вирішення ситуативних задач різного роду слугує центральною компонентою компетентності". Причому визначальну роль у набутті компетентності дослідник відводить досвіду особистості: "Саме досвідна діяльність, а не знання, уміння і навички (тобто, інформаційна та діяльнісна компоненти) розуміється як основна компонента у загальній моделі компетентності" [1-4]. Варто обов’язково додати, що компетентнісний досвід – це багатомірна, інтегральна характеристика, що сприяє соціальній і особистісній адаптації людини до навколишнього середовища: "Навчання у досвіді створює компетентність" [1-5]. Набуття компетентності – це довгий шлях, довжиною з життя, і на цьому шляху людина проходить стадії пізнання нового, стадії присвоєння компетентності, освоєння напрацювань культури певної спільноти. Говорити про ті чи інші характеристики, які визначають ефективність діяльності людини (у тому числі й компетентність), можливо лише у випадку усвідомленого відношення людини до себе у контексті діяльності і її відношення до самої діяльності у цілісному контексті життя. Згідно з теорією компетентності С. Торпі і Дж. Кліффорда [2-7], научіння являє собою чотирьохступеневий процес, що припускає перехід від несвідомої некомпетентності до несвідомої компетентності: – 1 ступінь: неусвідомлена некомпетентність (людина некомпетентна і не усвідомлює цього); – 2 ступінь: усвідомлена некомпетентність (людина усвідомлює, що чогось не знає або не вміє); – 3 ступінь: усвідомлена компетентність (людина вчиться і, як наслідок, отримує усвідомлене відношення до своїх нових знань і умінь. Варто зазначити, що ця стадія характеризується активним навчанням, працею над собою. Якщо людина, займаючись якоюсь новою діяльністю почувається легко – це свідчення того, що це нове насправді відповідає її звичним паттернам. Можливо, це розширення того, що людина уже знає, але це не дає нового знання. Проявом того, що людина дійсно "росте над собою" є деякий стан розгубленості, складності, важкості придбання знань і умінь. Саме у цей момент відбувається перехід на більш якісний рівень життя, саме у такі моменти людина стає більш ефективною, більш умілою і компетентною. – 4 ступінь: неусвідомлена компетентність (інтерналізація знань, "диво автоматизму"). На цій стадії народжується компетентний професіонал, якого відрізняє саме неусвідомлена компетентність, що виступає гарантом високої життєвої ефективності людини. О. Подліняєв при дослідженні професійної компетентності зазначив нерівномірність динаміки її розвитку. Дослідник зазначає, що дисонансне зіткнення людини, що знаходиться на "етапі компетентності" з новими ситуаціями і обставинами життя може привести до кризи компетентності, що ставить людину перед вибором: повне заперечення дисонансної реальності, компромісне прийняття дисонансної реальності та реорганізація колишньої моделі поведінки. Знаходження людиною нових знань і способів діяльності, що забезпечують поступове відновлення втраченої компетентності на якісно новому рівні на "етапі реорганізації", дозволяє особистості вийти на новий виток інкультурації і знайти відчуття "компетентності" у процесі рішення різних за характером і рівнем складності завдань на "етапі стабілізації" [1-7]. Відповідно, зростання компетентності як умови інкультурації особистості залежить від здатності людини приймати на себе відповідальність у ситуації деонтологічного вибору, а для цього необхідне усвідомлене і відповідальне відношення людини до себе, до іншої людини, до суспільства. Тут необхідно вказати, що у теперішній час відповідальність розглядається як невід’ємна частина людської гідності (Self-esteem) у каліфорнійській психологічній школі. Треба зазначити, що виступаючи носієм освоєної культури, особистість часто стикається з труднощами у реалізації своїх потенційних можливостей (пізнавальних, аксіологічних, художніх, комунікативних), індивідуальних прагнень тому, що, по-перше, наявний характер суспільних стосунків не завжди створює для цього умови, обмежує або стримує її активність (соціальний фактор), по-друге, проблеми у комунікації (іноді навіть конфлікти) між людьми часто виникають тоді, коли одна людина знаходиться у стані неусвідомленої компетентності (тобто уже "забула" дані та факти, які б підтверджували її точку зору), а інша у стані неусвідомленої некомпетентності (не розуміє свого опонента, вважає, що і так усе гаразд) (людський фактор). Повертаючись до схеми розвитку компетентності людини, треба зазначити наступне. На відміну від "квадрату розвитку компетентності" С. Торпі і Дж. Кліффорда, Д. Безуглим запропоновано схему "спірального розвитку компетентності", де показано циклічність її розвитку, що відображено у вигляді спіралі, яка розкручується, де кожний виток означає глибину усвідомлення ситуації або контексту [1-3]. Зміна ситуації – це зміна контексту, в якому відшліфовувались ті компетенції, у результаті яких змінилася ситуація. Але ця спіраль є такою, що розгортається в одній площині, тобто надбання компетентності у такому контексті є одномірним, пласким, і, на нашу думку, насправді є розширенням зони комфорту особистості. Вихід же людини, існуючої у реальності цивілізації у простір культури, як простір справжнього, реального людського буття, здійснюється як вихід за межі своєї зони комфорту [1-5], як намагання особистості піднятися на собою, над ситуацією, кожен раз робити надзусилля. Саме таке надзусилля людина робить саме у момент усвідомлення своєї некомпетентності і вольового імпульсу йти далі, не зупинятися на досягнутому, не вважати себе раз і назавжди професіоналом, бо особистість у просторі культури – вічний учень, і усвідомлення цього робить її інтелігентом. Враховуючи усе вищезазначене, можна зробити певні узагальнення: компетентність людини є складною системою, що характеризується ієрархічністю її складових – компетенцій; мінливістю і розвитком у процесі навчання та діяльності; виражається у готовності до здійснення діяльності в конкретних ситуаціях і може бути оцінена досягненням заданого результату, – а також дати визначення компетентності особистості як умови її інкультурації. Компетентність – це здатність усвідомлено, з використанням знань, умінь, навичок, досвіду та враховуючи наслідки, сприймати, відображати, оцінювати ситуацію, приймати рішення і діяти відповідно до цього рішення у часових і просторових аспектах суб’єктивної реальності. У сучасних умовах людині практично неможливо завжди жити у зоні стійкої компетентності, бо стрімка зміна життєвих і професійних ситуацій (що обумовлено впливом величезних потоків нової інформації, невпинним розвитком надсучасних технологій тощо) вимагає від особистості постійного накопичення знань, умінь, навичок, що, у свою чергу, породжує постійне напруження, стрес, втрату сенсів та життєвих орієнтирів. Відтак, система освіти є тим середовищем, де відбувається подальше плекання особистості, здійснюється входження зовнішнього, соціального у внутрішнє, психічне, тобто відбувається інтерналізація основного змісту культури, її присвоєння тими, хто навчається. Як зазначає автор метафори про взаємозв’язок культури і освіти В. Сідоренко, вони спільно утворюють "велике дихання", аналогічне вдиху і видиху: "для себе" – освіта – образ культури, "для культури" воно – утворення культури, точніше, її відтворення через освіту, а "для соціуму" – це його легені. На "вдиху" освіта втягує в себе культуру, знаходячи тим самим зміст і предмет для творчого відтворення і стаючи особливою формою і образом культури. На "видиху" культура відтворюється, даючи соціуму культурну форму і дієздатність [1-5]. Сучасна освіта, як відомо, виконує соціальне замовлення, а, значить, намагається відповідати реаліям і вимогам сучасності. І компетентнісний підхід, що застосовується сьогодні в освітніх практиках, тому підтвердження. Як усе нове, ця освітня технологія має переваги і недоліки. На відміну від класичної знаннєво-орієнтованої системи освіти компетентнісний підхід дає наступні переваги: спрямованість на результат освіти, а не на сам процес; віддання переваги пріоритету, умінню застосовувати отримані знання на практиці у різних професійних та життєвих ситуаціях, а також отримання у результаті освіти універсальних або надпредметних компетенцій, які набувають особливого значення у сучасному світі високих технологій. Але ж і його недоліки також добре відомі: зміщується центр уваги із загальногуманітарних цінностей на одномоментні потреби ринку, що, у свою чергу, формує фахівця з дуже вузьким мисленням, нездатного до довгострокового стратегічного бачення проблем і цілісності світу.

Подібна вузькопрофесійна освіта є вирваною з культурного контексту, вона не тільки обмежує соціальну ефективність професії, вона навіть заважає фахівцю зрозуміти соціокультурний сенс своєї діяльності. Тобто, надбання професійної компетентності стає кінцевою метою освіти, а набір і якість компетенцій визначаються лише вимогами ринку. Таким чином, набуття у результаті освіти лише професійної компетентності дозволяє людині ефективно діяти у межах цивілізаційного простору, але не дає можливості повноцінно увійти у простір культури. Як справедливо зазначає В. Зінченко, людина може знаходитися у культурі і залишатися поза нею, може бути таким же порожнім місцем, як для неї культура, дивитися на неї очима, що не бачать, проходити крізь неї, як крізь порожнечу, не "забруднившись" і не залишивши на ній своїх слідів [1-6]. І. О. Кузьміченко. Інкультурація особистості у процесі набуття компетентності І. Зимня, досліджуючи проблему формування компетентності, робить висновок, що у результаті освіти у людини повинна бути сформована певна цілісна соціально-професійна якість, що дозволяє їй успішно виконувати професійні задачі та взаємодіяти з іншими людьми, і визначає цю якість як соціально-професійну компетентність. Вона наголошує на її цілісності як людської якості, розробляє її ідеалізовану модель та співставляє із загальною культурою, бо якщо загальна культура людини – це соціально-детермінований спосіб життєдіяльності людини, то соціально-професійна компетентність є проекцією цього способу на визначену область діяльності [1-7], а також перераховує її складові. На нашу думку, набуття цієї якості дозволить людині мати не фрагментарне бачення навколишньої дійсності, а цілісне уявлення про неї, бачити її взаємозв’язки; а значить жити і працювати усвідомлено, творчо, повноцінно, а самій професійній діяльності надати людське обличчя. Визначальними категоріями компетентнісного підходу в освіті є поняття компетенції та компетентності, які в педагогічній науці досить плідно розробляються і різнобічно розглядаються, проте до цих пір не мають однозначного змісту і визначення. У тлумачному словнику С.І. Ожегова компетенція визначається як “коло питань, в яких хто-небудь добре обізнаний; коло чиїхось повноважень, прав” [1-8]. Аналогічне тлумачення компетенції це коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу або посадовій особі; знання і досвід у певній галузі [1-6]. Компетенція визначається як коло повноважень якого-небудь органа, посадової особи; коло питань, в яких конкретна особа має знання, досвід [7, 8]. У тлумачному словнику під компетенцією розуміють коло питань, явищ, в яких дана особа авторитетна, має досвід, знання; коло повноважень, галузь належних для виконання ким-небудь питань, явищ [1-8 ]. У “Новому тлумачному словнику української мови” слово “компетенція” трактується як “добра обізнаність із чим-небудь; коло повноважень якої-небудь організації, установи, особи” [8]. У наведених тлумаченнях компетенції загальним є їх змістова основа: знання, які повинна мати особа; коло питань, в яких особа повинна бути обізнана; досвід, необхідний для успішного виконання роботи у відповідності з установленими правами, законами, статутом. Знання, коло питань, досвід подані як узагальнені поняття, що не стосуються конкретної особи, які не є її особистісною характеристикою. У наведених тлумаченнях явно відображено когнітивний (знання) і регулятивний (повноваження, закон, статут) аспекти даного поняття. У “Новому тлумачному словнику української мови” слово “компетентний” означено так: “1) який має достатні знання в якій-небудь галузі; який з чим-небудь добре обізнаний; тямущий; який ґрунтується на знанні; кваліфікований; 2) який має певні повноваження; повноправний, повновладний” [8]. У словнику поняття компетентний визначено як знаючий, обізнаний, авторитетний в якійнебудь галузі; який володіє компетенцією [1-8]. У тлумачному словнику значення слова компетентний таке: обізнаний, визнаний знавець з певного питання; який володіє компетенцією, повноправний [1-5]. Сучасний словник так визначає слово компетентний: “Який має ґрунтовні знання в якій-небудь галузі; знаючий. Заснований на обізнаності; вагомий, авторитетний. Який володіє компетенцією; правочинний” [6-8]. Як бачимо, у всіх наведених тлумаченнях “компетентності” йдеться про людину, яка володіє відповідною компетенцією, або про заклад, орган управління, що має права для вирішення якого-небудь питання. Одним із смислів поняття компетентності є характеристика особистісних якостей людини, володіння компетенцією. Отже, компетенція – це певна норма, досягнення якої може свідчити про можливість правильного вирішення якого-небудь завдання, а компетентність – це оцінка досягнення (або недосягнення) цієї норми. Компетентність виступає як якість, характеристика особи, яка дозволяє їй (або навіть дає право) вирішувати певні завдання, виносити рішення, судження у певній галузі. Основою цієї якості є знання, обізнаність, досвід соціально-професійної діяльності людини. Цим самим підкреслюється інтегративний характер поняття “компетентність”. Розглянемо спроби дати означення понять “компетенції” та “компетентності” у сфері освіти. Є означення компетенції як готовності використовувати уміння і навички, а також способи діяльності в житті для розв’язання практичних і теоретичних завдань. Ключовим у цьому означенні є поняття готовності, яке означає підготовлений до використання знань і способів діяльності (діяльнісний аспект особи). Крім того, готовність передбачає також згоду, бажання щонебудь зробити, тобто включає аспекти умотивованості особи (сформованого внутрішнього спонукання) на виконання роботи. С.Е. Шишов та В.А. Кальней поняття компетенції визначають через поняття здатності: компетенція – це загальна здатність, яка ґрунтується на знаннях, досвіді, цінностях, нахилах, які набуваються завдяки навчанню [2-6]. Дж. Равен також звертав увагу на те, що компетенції – це мотивовані здатності. У психології поняття здатності означає якість, можливість, уміння, досвід, майстерність, талант, тощо, які дозволяють здійснювати певні дії за заданий час, а також готовність особи до виконання якої-небудь дії. Під здатністю розуміють також уміння виконувати які-небудь дії або ж індивідуальну схильність до певного виду діяльності. І.Г. Галяміна вважає, що компетенція – це здатність і готовність застосовувати знання і уміння при розв’язанні професійних завдань в різноманітних областях – як у конкретній області знань, так і в областях, слабо прив’язаних до конкретних об’єктів, тобто це здатність і готовність проявляти гнучкість у мінливих умовах ринку праці [3,7]. В.І. Байденко вважає, що компетенція – це здатність робити щось добре, ефективно в широкому форматі контекстів з високим ступенем саморегуляції, саморефлексії, самооцінки, з швидкою, гнучкою й адаптивною реакцією на динаміку обставин і середовища; відповідність кваліфікаційним характеристикам з урахуванням вимог локальних і регіональних потреб ринків праці; здатність виконувати особливі види діяльності й робіт у залежності від поставлених завдань, проблемних ситуацій і т. ін.” [1, 5]. Фролов Ю.В., Махотін Д.А. означають компетенцію як відкриту систему процедурних, ціннісно-смислових і декларативних знань, що включає взаємодіючі між собою компоненти (епістеміологічні – пов’язані з пізнанням, особистісні, соціальні), які активізуються (актуалізуються) і збагачуються в діяльності по мірі виникнення реальних життєво важливих проблем, з якими стикається носій компетенції [2,8].

У цьому означенні у явному вигляді міститься “знаннєва” і “ціннісна” компоненти. Компетенція – це здатність розв’язувати проблеми, що забезпечуються не лише володінням готовою інформацією, а й інтенсивною участю розуму, досвіду, творчих здібностей [2, 7], далі наголошує, що компетентність – це здатність особистості діяти. Але жодна людина не діятиме, якщо вона особисто не зацікавлена в цьому. Природа компетентності така, що вона може проявлятися лише в органічній єдності з цінностями людини, тобто в умовах глибокої особистісної зацікавленості в даному виді діяльності Отже, цінності є основою будь-яких компетенцій [2, 6]. У наведених означеннях компетенції присутня практична спрямованість діяльності, ціннісна складова, рефлексія. Компетенція включає сукупність взаємозв’язаних якостей особи (знань, умінь, способів діяльності, досвіду) і є відчуженою, наперед заданою соціальною вимогою (нормою) до освітньої підготовки, необхідної для його якісної продуктивної діяльності в певній сфері [1-6,8]. Розділяючи компетенції в загальному їх розумінні, без прив’язки до якої-небудь сфери діяльності, і стосовно сфери освіти, він визначає освітню компетенцію як “сукупність взаємозв’язаних смислових орієнтацій, знань, умінь, навичок і досвіду діяльності учня по відношенню до певного кола об’єктів реальної дійсності, необхідних для здійснення особисто і соціально значущої продуктивної діяльності” [1-6].

Термін “компетенція” використовується також для позначення інтегрованої характеристики якості випускника, є категорією результату освіти у вигляді досвіду чотирьох типів: досвіду пізнавальної діяльності, зафіксованого у формі знань; досвіду здійснення відомих способів діяльності у формі умінь діяти за зразком; досвіду творчої діяльності у формі умінь приймати ефективні рішення в проблемних ситуаціях; досвіду здійснення емоційно-ціннісних ставлень у формі особистісних орієнтацій. Аналіз визначень поняття компетенції, що зустрічаються в педагогічній літературі дозволяє виділити ключові слова, що характеризують феномен компетенції: приналежність по праву, тобто коло питань, в яких дана особа володіє пізнаннями, досвідом, що дозволяє судити про що-небудь; коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу або посадовцю; це предметна галузь, в якій індивід добре обізнаний і в якій він виявляє готовність до виконання діяльності; знання, досвід в тій або іншій галузі; особливий інформаційний ресурс індивіда, організації; досвід, знання і навички про спосіб організації і управління діяльністю для досягнення поставленої мети (тобто йдеться про метазнання, що управляють іншими знаннями); інтегрована сукупність характеристик (знання, уміння, навички, здібності, мотиви, переконання, цінності), що забезпечує виконання професійної діяльності на високому рівні і досягнення певного результату; базова характеристика особи; деякі внутрішні, потенціальні психологічні новоутворення, які потім виявляються в діяльності; інтегративна характеристика якості підготовки випускника, категорія результату освіти; відкрита система, перш за все, процедурних і ціннісно-смислових знань, що включає взаємодіючі між собою компоненти, які активізуються і збагачуються в діяльності у міру виникнення реальних життєво важливих проблем, з якими стикається носій компетенції. Таким чином, компетенція розглядається одночасно в трьох сенсах: 1) як коло питань, в яких особа повинна бути обізнана; коло повноважень, делегованих суб'єкту (посадовцю, органу управління, групі і т.п.); 2) як досвід, інформаційний ресурс, знання в певній предметній галузі, якими володіє суб'єкт; 3) соціально задана вимога до підготовки особи у певній сфері. Як бачимо в одних означеннях компетенції акцент зроблено на зовнішніх діях, в інших на внутрішні особливості особи; знання позначені як передумова умінь; деякі означення компетенції включають систему цінностей і ставлень.

Отже, загальним для переважної більшості означень компетенції є розуміння її як властивості або якості особистості, потенційної здатності особи справлятися з різноманітними завданнями, як сукупність знань, умінь, навичок і способів діяльності особи, які взаємозв’язані між собою, необхідних для здійснення якісної продуктивної діяльності і задані по відношенню до певного кола предметів і процесів. При цьому спостерігається взаємодія когнітивних і афективних навичок, наявність мотивації і відповідних ціннісних настанов. Компетентність як специфічну здатність, необхідну для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній галузі, яка включає вузькоспеціальні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії. Бути компетентним – значить мати набір специфічних компетентностей різного рівня [1-3]. Дж. Равен в структурі компетентності виділяє чотири компоненти: когнітивний, афективний, вольовий, навички і досвід. Експерти програми “DeSeCo” визначають поняття компетентності як здатності успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти та виконувати поставлені завдання. На думку експертів “DeSeCo”, до внутрішньої структури компетентності входять знання, пізнавальні і практичні уміння і навички, ставлення, емоції, цінності та етичні нормі, мотивація [1, 2]. Змістовий аспект поняття компетентності включає складові: мотиваційну (готовність до появу компетентності), когнітивну (володіння знаннями); діяльнісну (сформованість способів діяльності, технологічної письменності); аксіологічну (освоєння цінностей, ціннісне ставлення до професійної діяльності і особистого зростання). Компетентність спеціаліста з вищою освітою – це проявлені ним на практиці прагнення і здатності (готовність) реалізувати свій потенціал (знання, уміння, досвід, особистісні якості та ін.) для успішної творчої (продуктивної) діяльності в професійній і соціальній сфері, усвідомлюючи її соціальну значущість і особисту відповідальність за результати цієї діяльності, необхідність її постійного удосконалення” [1-7]. В структурі компетентності виділяє п’ять аспектів: мотиваційний, когнітивний, поведінковий, ціннісносмисловий, емоційно-вольову регуляцію процесу і результату прояву. У структурі загальних компетенцій, розвиток яких сприяє ефективній інтеграції у суспільство, виділяють такі складові: здатність і готовність шукати, вивчати, думати, включатися в діяльність, співпрацювати, адаптуватися. До складу компетентності включає такі складові: а) готовність до прояву компетентності (тобто мотиваційний аспект); б) володіння знаннями змісту компетентності (тобто когнітивний аспект); в) досвід прояву компетентності у різноманітних стандартних і нестандартних ситуаціях (тобто поведінковий аспект); г) ставлення до змісту компетентності і об’єкта її застосування (ціннісно-смисловий аспект); д) емоційно-вольова регуляція процесу і результату прояву компетентності [2-6]. Компетентність – це особливий тип організації предметно-специфічних знань, що дозволяють приймати ефективні рішення у відповідній галузі діяльності. На її думку, знання повинні задовольняти таким вимогам: різноманітності (множина різних знань про різне); структурованості; гнучкості; оперативності і доступності; здатність до застосування знань в нових ситуаціях; категоріальний характер знань; володіння не тільки декларативними, але й процедурними та конструктивними знаннями; рефлексії, тобто знання про широту і глибину своїх знань [2-7] Українські вчені [2- 5,] по-різному тлумачать поняття компетентності. Найбільшого поширення набуло визначення компетентності як сукупності знань і умінь, необхідних для ефективної професійної діяльності: вміння аналізувати, передбачати наслідки професійної діяльності, використовувати інформацію [1-5]. ІКомпетентність – це не специфічні предметні вміння та навички, навіть не абстрактні загальнопредметні мисленнєві дії чи логічні операції (хоча, звісно, ґрунтується на останніх), а конкретні життєві, необхідні людині будь-якої професії, віку, сімейного стану – взагалі будь-якій людині” [1-3]. В існуючих визначеннях підкреслюються наступні сутнісні характеристики компетентності: ефективне використання здібностей, що дозволяє плідно здійснювати професійну діяльність згідно вимогам робочого місця; володіння знаннями, уміннями і здібностями, необхідними для роботи за фахом при одночасній автономності і гнучкості в частині рішення професійних проблем; розвинена співпраця з колегами і професійним міжособистісним середовищем; інтегроване поєднання знань, здібностей і установок, оптимальних для виконання трудової діяльності в сучасному виробничому середовищі; здатність робити що-небудь добре, ефективно в широкому форматі контекстів з високим ступенем саморегулювання, саморефлексії, самооцінки; швидкою, гнучкою і адаптивною реакцією на динаміку обставин і середовища. Характеризуючи сутнісні ознаки компетентності людини, варто пам’ятати, що вони постійно змінюються (із зміною світу, із зміною вимог до “успішного дорослого”); мають діяльнісний характер узагальнених умінь у поєднанні з предметними уміннями і знаннями в конкретних галузях (ситуаціях); виявляються в умінні здійснювати вибір, виходячи з адекватної оцінки себе в конкретній ситуації; пов’язані з мотивацією на неперервну самоосвітню діяльність. Означення компетенції та компетентності різними авторами відбивають сутнісні характеристики цих понять. Відмінності спостерігаються у розумінні компетентності як актуальної якості особистості або прихованих психологічних новоутворень; предметної наповнюваності компетенцій як системних новоутворень, якостей особи” [2, 3]. Коли мова йде про компетентність як результат опанування знаннями, уміннями, досвідом, акцент робиться на тому, якими повинні бути ці знання, уміння, досвід. Коли розглядаються компетенції як особистісні новоутворення, на передній план постають питання їх структури, складових компонент і зв’язку між ними. Коли ж йдеться про компетенції, які повинні бути сформовані в освіті, тоді виділяється їх певна кількість. Зокрема, І.О. Зимня, ґрунтуючись на працях вітчизняних психологів виділяє три групи компетентностей: особистісні – компетентності, що стосуються самого себе як особистості, як суб’єкта життєдіяльності; комунікативні – компетентності, що стосуються взаємодії людини з іншими людьми; діяльнісні – компетентності, що стосуються діяльності людини, яка проявляється у всіх її типах і формах. У “Критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти” України серед основних груп компетенцій названі соціальні, полікультурні, комунікативні, інформаційні, саморозвитку і самоосвіти, продуктивної творчої діяльності. У відповідності до розподілу змісту освіти на загальний метапредметний (для всіх предметів), міжпредметний (для циклу предметів чи освітніх галузей) та предметний (для кожного навчального предмета), А.В. Хуторський виводить трирівневу ієрархію компетентностей: ключові; загальнопредметні; предметні. Набір ключових компетентній визначається соціумом, для різних країн є різним і залежить від ціннісних орієнтацій, світогляду окремого співтовариства. Розглянемо співвідношення між знаннями, уміннями та компетентністю. Компетентність є своєрідним „вузловим” поняттям, оскільки воно, по-перше, поєднує в собі когнітивну і діяльнісну складову; по-друге, в понятті компетентності закладено інтерпретацію змісту освіти, сформованого „від результату”; по-третє, ключова компетентність є інтегративною за природою, тому що вона містить низку однорідних чи близьких умінь і знань, що належать до широких сфер діяльності. Варто протиставляти компетентності знанням чи вмінням і навичкам. Поняття компетентності ширше за поняття знання, уміння, навички; воно містить їх у собі (хоча, зрозуміло, не йдеться про компетентність як про просту суму „знання – уміння – навички”), це поняття трохи іншого значеннєвого ряду. Компетентність – інтегрований результат освіти, що, на відміну від функціональної грамотності, дозволяє розв’язувати цілий клас задач; на відміну від навички є усвідомленою (передбачає етап визначення мети); на відміну від уміння є здатною до перенесення (пов’язана з цілим класом предметів впливу), удосконалюється не шляхом автоматизації та перетворення на навичку, а шляхом інтеграції з іншими знаннями, уміннями, навичками; через усвідомлення загальної основи діяльності зростає компетентність; на відміну від знання існує у формі діяльності (реальної чи мисленнєвої), а не інформації про неї. Крім того, компетентність співвіднесена з ціннісними і смисловими характеристиками особи, має практико-орієнтовану спрямованість. У роботах дослідників ми зустрічаємося з поняттям “компетентність” як в однині, так і з поняттям “компетентності” у множині. У відповідності з граматикою української мови абстрактні поняття, які закінчуються на –ість, вживаються в однині. Вживання в однині чи множині може цікавити нас не тільки з позиції граматики, але, перш за все, – семантики. Практично, одним словом називається якість особистості, і загальна здатність/готовність, кінцевий результат, і компоненти, складові частини компетентності – групи компетентностей. Ми дотримуємося позиції, яка зазначає, що “розуміння філософської єдності цих понять зумовлює адекватне розв’язання цього питання. Адже можна в цілому підкреслити професійну компетентність людини, а можна виокремити конкретні складові, які найбільшою мірою її визначають” [1-4]. Розкриємо функції компетентності в структурі особистості, системою яких і визначається структура компетентності. Компетентність виступає умовою розвитку і набуття зрілої форми думок, мотивів, цінностей, спрямованості особистості, яка прагне самоствердитися у власній діяльності, реалізувати творчий потенціал, проявити свої здібності, набути авторитету у своїх колег і самого себе. Це свідчить про мотиваційноспонукальну функцію компетентності. Компетентність активізує пізнавальну та інтелектуальну діяльність особи. Це виявляється в інтересі і засвоєнні особою накопичених людством знань, розширенні особистістю освіченості, кругозору, ерудиції, націлених на перспективний розвиток. У цьому можна вбачати прояв гностичної функції компетентності. Відбиття отриманих знань в практичній діяльності у вигляді умінь і навичок визначає діяльнісну функцію компетентності в структурі особистості. Компетентність виявляється також у здатності людини до вольових напружень, мобілізації своїх сил у подоланні труднощів у процесі пізнавальної або професійної діяльності, наполегливості, витривалості, стриманості, що свідчить про емоційно-вольову функцію компетентності в структурі особистості. Зазначені вище функції забезпечують свідому, умотивовану поведінку і самореалізацію особистості, підтримують емоційний фон, силу, спрямованість, розвивають уміння розв’язувати життєві і виробничі проблеми. Оцінне відношення і усвідомлення людиною свого знання, поведінки, морального кодексу, інтересів, ідеалів і мотивів, цілісну оцінку самого себе як особистості характеризують ціннісно-рефлексивну функцію компетентності. Комунікабельність, відкритість до спілкування і збагачення у процесі міжособистісної взаємодії є результатом прояву комунікативної функції компетентності. Зауважимо, що в цій сукупності функцій системотвірною є діяльнісна функція, оскільки компетентність виявляється в умінні розв’язувати проблеми (проблемні завдання у певній предметній галузі), проектувати свою власну діяльність, що вирізняється якістю і результативністю. Ступінь сформованості функцій компетентності внутрішньо обумовлений її структурою. Оскільки компетентність є основою діяльності, тому структуру поняття компетентності можна зіставити із структурою діяльності, до складу якої входять компоненти: усвідомлення потреби, формування мотиву, вибір способу здійснення діяльності, планування діяльності, перелік дій, виконання дій. Усвідомлення потреби і формування мотиву вимагає від людини певної ерудиції для усвідомленого вибору того, що може задовольнити потребу. При виборі способу задоволення потреби суб’єкт діяльності спирається на свої ціннісні установки, соціальні уявлення про те, що можна робити, а що робити не можна. Для планування діяльності людина повинна знати закономірності, яким підпорядковується вибраний ним спосіб здійснення діяльності, і процеси, які прийдеться використати при цьому. Виконання дій неможливе без сукупності знань, на основі яких здійснюється усвідомлений вибір операцій для досягнення мети конкретної дії і правильного виконання цієї дії. Для виконання операції суб’єкт повинен мати певні уміння і навички, а також докласти вольові та емоційні зусилля. Тому до внутрішньої структури компетентності входять знання, пізнавальні та практичні уміння і навички, мотивація, ставлення, цінності та етичні норми, емоції та вольові зусилля. На основі викладених міркувань, внутрішню структуру компетентності можна подати у вигляді сукупності компонент: мотиваційного, когнітивного, діяльнісного, ціннісно-рефлексивного, емоційно-вольового. Виділені компоненти існують не ізольовано один від одного, вони тісно взаємопов’язані між собою. Така точка зору на суть компетентності переважає як в роботах українських, так і російських дослідників. Таким чином, аналіз понять “компетенція” i “компетентність” дає підстави зробити такі висновки: компетенція – деяка відчужена, наперед задана вимога до підготовки особи (властивості або якості, потенційні здатності особи), наперед задана вимога щодо знань та досвіду діяльності у певній сфері; компетентність – це володіння компетенцією, що виявляється в ефективній діяльності і включає особисте ставлення до предмету і продукту діяльності; компетентність – це інтегративне утворення особистості, що інтегрує в собі знання, уміння, навички, досвід і особистісні властивості, які обумовлюють прагнення, здатність і готовність розв’язувати проблеми і завдання, що виникають в реальних життєвих ситуаціях, усвідомлюючи при цьому значущість предмету і результату діяльності. “компетентність” є системним поняттям, що має свою структуру, рівні, функції, своєрідні характеристики, властивості; компетентним можна стати опановуючи певні компетенції і реалізуючи їх у досвіді конкретної діяльності. Підсумовуючи усе вищевикладене, треба зазначити, що успішність інкультурації залежить від набору, кількості і якості компетенцій людини: не тільки професійна готовність до того або іншого виду діяльності, що позиціонується як кінцева мета навчання, а й етичні норми поведінки, рівень засвоєних механізмів взаємодії з навколишньою дійсністю і система сформованих духовних цінностей, а також набута спрямованість і уміння розвивати їх згодом повинні стати результатом освітньо-культурної підготовки особистості. І саме соціально-професійна компетентність, як набута цілісна особистісна якість, покликана стати тим носієм медіаційного потенціалу, який дозволить особистості, що нею володіє, відшукати місток між професійним, соціальним і особистісним, тобто, знаходячись у просторі цивілізації, вийти у простір культури і стати її творцем і провідником для наступних поколінь, а також віднайти свої культурні й особистісні сенси. Для перспективи розвитку змісту освіти знадобилися похідні від термінів що використовуються у множині. Але при невдалому перекладі з англійської, такі похідні вже давно з’являлися. Можливо, компетенції і компетентності в подальшому опишуть складну структуру діяльності навчаючих і додадуть інноваційний характер і резерв в розвитку самого змісту освіти» [3].

Висновки

Зробивши аналіз до визначення понять «компетенція» та «компетентність», ми дійшли таких висновків. У різних дослідників своє бачення на формулювання цих понять. Деякі вважають ці поняття тотожними і синонімічними, інші їх розрізняють і вважають їх різними за своєю сутністю. Сутність визначення компетенції у тлумаченні різними дослідниками розкривається через поняття «знання», «уміння», «навички», «отриманий досвід» і здібності, які надбано і розвинуто завдяки навчанню. Також «компетенція» ототожнюється з колом питань, в яких людина добре обізнана. Компетентність, на нашу думку, є результатом набуття компетенцій. Компетентність має складовий елемент готовності до виконання поставленої задачі, а також включає в своє поняття елементи особистісних характеристик людини (мобільності, ініціативності тощо). На нашу думку слід розрізняти поняття «компетенція» і «компетентність», оскільки компетентність, на відміну від компетенції (що містить в собі ключові поняття «знання», «уміння» та «навички» та ін.), які передбачають дію людини за стандартною ситуацією, має в собі елемент готовності до ситуації через особистісну характеристику людини, через перехід від якості знання до якості діяльності, яка може бути нестандартною. І тому за своєю суттю поняття «компетентність» є значно ширшим від поняття «компетенція». Наприкінці зазначимо, що через неточність перекладів іноземних видань, які займаються питаннями компетенції і компетентності, через відсутність єдності думок з приводу понятійного апарату в інших країнах до тлумачення цих термінів, виникають розбіжності у визначенні цих термінів вітчизняними дослідниками.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бондар С. Компетентність особистості інтегрований компонент навчальних досягнень учнів // Біологія і хімія в школі. – 2003. – № 2. – с. 8-9. 2. Гушлевська І. Поняття компетентності у вітчизняній та зарубіжній педагогіці // Шлях освіти. – 2004. - №3. – С.22-24. 3. Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти. / «Директор школи. Україна» №3-4 - 2005 4. Овчарук О.В. Компетентності як ключ до формування змісту освіти // Стратегія реформування освіти України. - Київ.: К.I.С.2003. – 295 с. 5. Родигіна І.В. Компетентнісно орієнтований підхід до навчання. – Х.: Вид. група «Основа», 2005. 96 с. – (Б-ка журн. «Управління школою»; вип. 8(32)). 6. Трубачова С.Е. Умови реалізації компетентнісного підходу в навчальному процесі // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи. – К.: „К.І.С.”, 2004. – С.53-56. 7. Черемис І. Нові вимоги до спеціаліста: поняття компетентності й компетенції // Вища освіта України. – 2006. - № 2. – с. 84-88. 8. Сухина І. Г. Про ціннісний зміст людинотворчої ролі культури / І. Г. Сухіна // Гілея. – Київ, 2011. – Вип. 55 (№ 12). – 370 с.

Для студентів старших років навчання. Основною метою є ознайомлення студентів з основами проведення наукових досліджень. Огірко І.В.