ТЕОРІЯ ТА ЗАКОНИ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ

Анотація

Теорія керування— наука про принципи і методи керування різними системами, процесами і об'єктами. Теоретичним підґрунтям теорії керування є кібернетика і теорія інформації. Актуальність розроблення і впровадження принципів формування та структури механізму управління сталим розвитком підприємства є вкрай важливою у сучасних умовах, коли підприємства стикаються з постійними викликами економічної нестабільності, екологічних проблем і соціальної відповідальності. Впровадження принципів, формування та вдосконалення механізму сталого розвитку стає ключовим елементом стратегічного управління, що дозволяє підприємствам виходити за межі традиційних моделей управління та досягати позитивних результатів у всіх аспектах своєї діяльності. З огляду на це, метою статті є формування принципів та структури механізму управління сталим розвитком підприємства в сучасних умовах. Визначено, що в основі і в процесі аналізу формування принципів механізму управління сталим розвитком підприємства лежать такі аспекти з їх особливостями: цілісний підхід, в якому об’єднуються економічні, екологічні та соціальні аспекти; залучення зацікавлених сторін, таких як споживачі, постачальники, співробітники та громадські організації; інновації та технології, ефективне управління ресурсами; сприяння інклюзивному розвитку; постійне вдосконалення бізнес-процесів; забезпечення фінансово-економічної стійкості. Ці аспекти є базовими, взаємодіють між собою, утворюючи цілісну систему, спрямовану на досягнення сталого розвитку підприємства в сучасних умовах. Також визначено, що в основі формування структури механізму управління сталим розвитком підприємства, яке визначає основу для ефективного впровадження принципів сталого розвитку на підприємстві та має важливе значення для досягнення його успішності в довгостроковій перспективі в сучасних умовах, лежать такі аспекти, а саме: стратегічне планування; моніторинг та вимірювання; залучення персоналу; взаємодія з громадськістю; ризик-менеджмент. Зазначено, що підприємства, які успішно впроваджують такий підхід, виявляються більш адаптованими до сучасних викликів та спроможними створювати не лише економічну, але й соціальну та екологічну цінність. Це також сприяє створенню сталої конкурентоспроможності та забезпеченню успіху в сучасних умовах. Перспективою подальших досліджень є удосконалення системи і механізму управління сталим розвитком бізнес-структур на засадах економіки. обраної стратегії керування. Інтеграція наук привела до появи терміна “міждисциплінарність’, явище якої останнім часом стало предметом інтенсивного обговорення в науковій спільноті. В річищі цього обговорення знайшли прояв різноманітні підходи, через призму яких проявилися позиції дослідників. Значну роботу по систематизації цих підходів було здійснено українськими дослідниками В. Кременем, С. Пазинічем та О. Пономарьовим. Віддаючи належне значному науковому доробку, запропопонованому вітчизняними вченими В.Г. Афанасьєвим, А.Г. Спіркіним, М. Дьяченко, Л. Кандибовичем та ін., вони визначають місце і роль управління в сучасній українській ситуації, наводячи аналіз найхарактерніших ознак і тенденцій нового етапу цивілізаційного розвитку. Для Кременя, Пазиніча та Пономарьова такими ознаками стали: - глобалізація та інтенсифікація політичних, економічних, науково-технічних, освітніх, культурних, духовних і міжособистісних відносин. - бурхливе зростання інформатизації суспільства – від наукових досліджень, освіти і управління матеріальним виробництвом до телекомунікацій; - реальні загрози глобальної екологічної катастрофи, виснаження природних ресурсів та загроза існуванню людини як біологічного виду; - посилення суперечностей між тенденціями духовно-культурної інтеграції та прагненням до національно-етнічної та культурної самоідентифікації; - зростання ролі людського чиннику у забезпеченні належної ефективності виробництва та управління ним; - усвідомлення людини як самодостатньої цінності, головної мети суспільного виробництва, розуміння унікальності кожної людської особистості [3, 8].Представлені результати використання формалізованого методу синтезу структури законів керування класичного типу. В основі лежить ідея постановки задачі оптимізації та її вирішення. Результати носять систематизований характер у вигляді ускладнення постановки задачі синтезу. Досліджено принципи управлінської та управлінської діяльності, обґрунтовано доцільність виокремлення семи законів, запропоновано класифікацію принципів за ознакою відповідності закону та уточнення змісту поняття закони управління.

Ключові слова: підприємство, сталий розвиток, бізнес-середовище, управлінські рішення, соціальна відповідальність бізнесу, екологічні ризики, фінансово-економічна стійкість, конкурентоспроможність, розвиток бізнес-структури.

Постановка проблеми

Три значні та глобальні сфери життєдіяльності суспільства – політична, економічна та духовна, - все більш нагально ставлять перед українською науковою спільнотою завдання напрацювати механізми та оптимізувати діяльність по управлінню цими сферами. Для цього виникає потреба з’ясування якісної характеристики соціального організму, виявлення засадничих законів його функціонування і розвитку, окреслення шляхів його оптимізації та вдосконалення. . Що стосується теорії управління, то для неї характерні, починаючи з кінця ХІХ-го століття, набуття управлінням статусу наукової дисципліни, для якої характерні специфічні підходи. Суть теорії керування: на основі системного аналізу об'єкта керування (ОК) складається його математична модель, після чого розробляється алгоритм керування (АК) для отримання бажаних характеристик плину процесу або досягнення цілей керування.Дана галузь знань добре розвинена і знаходить широке застосування в сучасній техніці у вигляді такої дисципліни, як теорія автоматичного керування. У соціально-економічних системах теорію керування присвячено способам і методам аналізу, прогнозу і можливостям регулювання діяльності різних людських спільнот (світової спільноти, регіональних об'єднань, націй, суспільно-господарських груп). Теорія керування, як будь-яка наука, має свою методологію і методичне забезпечення. Проте в області природничих наук і техніки, теорія керування має значно більше успіхів, ніж в соціально-економічній сфері, де, очевидно, діє обмеження, що випливає з принципу, — «система не може пояснити саму себе». Наука працює з проблемними ситуаціями, і, як правило, не ставить перед собою тих завдань, які принципово неможливо розв’язати. До кола цих проблем відноситься й проблеми управління в сучасних умовах. Не ставлячи на меті детально проаналізувати в даному розділі розвиток управлінської думки, звернімося до різноманітності підходів до аналізу феномену управління, усвідомлення його сутності та цілей. Управління як цілепокладена, цілераціональна галузь буття соціуму, стало об’єктом дослідження багатьоха галузей науки. Для розвитку будь-якої науки ключову роль відіграє визначення та детальне дослідження закономірностей у взаємозв’язках явищ і процесів, що вивчаються, формулювання відповідних законів і принципів як керівних правил, додержання яких забезпечує урахування об’єктивних умов досягнення цілей розвитку системи. Управлінська наука є відносно молодою і її формування теж супроводжується такими процесами. На початку минулого сторіччя відомі фахівці М. Вебер, Ф. Тейлор, Г. Емерсон, А. Файоль, Г. Саймон визначили основні принципи управління. У подальшому було сформульовано принципи державного управління [5; 6-18], які є розвитком попередніх з урахуванням особливостей об’єкта і суб’єкта сфери, що розглядається, їхніх взаємозв’язків та відмінностей сучасного етапу розвитку людства. Значну увагу вивченню цього питання приділив Г. Атаманчук. Однак його трактування змісту цього поняття, що наведено у роботі “Теория государственного управления”, виглядають дискусійно. З метою уникнення помилок перекладу вони наводяться мовою оригіналу. “Принцип – это специфическое понятие, в котором содержатся не столько сама закономерность, отношения, взаимосвязь, сколько наши знания о них”. [1, 6].Актуальність розроблення і впровадження принципів формування та структури механізму управління сталим розвитком підприємства є вкрай важливою у сучасних умовах, коли підприємства стикаються з постійними викликами економічної нестабільності, екологічних проблем і соціальної відповідальності. Традиційні методи управління бізнесом вже не відповідають вимогам часу, тому підприємства повинні переглядати свою бізнес-стратегію з урахуванням принципів сталого розвитку, що забезпечує їх конкурентоспроможність. Важливість впровадження цих принципів проявляється у здатності підприємств адаптуватися до змін у бізнессередовищі, забезпечуючи не лише фінансовий успіх, але й збалансованість у сферах економіки, екології та соціальних відносин. Впровадження принципів, формування та вдосконалення механізму сталого розвитку стає ключовим елементом стратегічного управління, що дозволяє підприємствам виходити за межі традиційних моделей управління та досягати позитивних результатів у всіх аспектах своєї діяльності. Все це визначило актуальність та важливість теми дослідження. Попри те, що системи керування різних видів існували ще з античних часів, більш докладне вивчення цієї області, почалося із досліду динаміки відцентрового регулятора, який провів фізик Джеймс Максвелл 1868 року, у роботі, що має назву On Governors. Він описує і досліджує явище автоколивання, в якому відставання системи може призвести до надкомпенсації та несталої поведінки. Це викликало бурхливу цікавість до цієї теми. Однокласник Максвела, Едвард Раут, узагальнив висновки Максвела до всього класу лінійних систем. Незалежно від них, 1877 року Адольф Гурвіц досліджував сталість системи з використанням диференційних рівнянь, у підсумку чого отримав результат, котрий відомий як теорема Раута-Гурвіца. Важливе застосування динамічного керування відбулося стосовно пілотованого польоту. Брати Райт здійснили свої перші вдалі тестові польоти 17 грудня 1903 року і серед інших авіаторів вони відрізнялися здатністю керувати польотом протягом суттєвого проміжку часу (більше ніж просто можливість створювати підіймальну силу за допомогою аеродинамічного профілю, що вже було загально відомо). Безперервне, надійне керування літаком було потрібне для того, щоби політ міг тривати довше ніж декілька секунд.Відцентровий регулятор використовували для регулювання швидкості вітряного млина. У часи Другої світової війни, теорія керування стала важливою галуззю дослідження. Ірмгард Флюгге-Лотц розробила теорію дискретних автоматичних систем керування і застосувала принцип двопозиційного регулювання[en] для розробки обладнання автопілоту літака. Іншими областями застосування дискретних регуляторів, є системи керування вогнем, системи навігації і електроніка.

Що стосується практичного значення, то воно полягає у здатності підприємств ефективно використовувати принципи сталого розвитку для оптимізації виробничих процесів, зменшення негативного впливу на довкілля та підвищення соціальної відповідальності. Відмінне впровадження цих принципів не лише сприяє сталому розвитку самого підприємства, але й створює передумови для позитивних змін у суспільстві та навколишньому середовищі. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні та практичні аспекти управління сталим розвитком підприємств (організацій) є предметом досліджень багатьох вчених-економістів, практиків та окремих фахівців з питань розвитку бізнес-структур. За результатами досліджень і аналізу публікацій за проблемою, тут рекомендуємо відмітити наукові праці таких вчених та практиків, як: М. Афанасьєва [1-4], Н. Васюткіна [2-7], В. Воронкова [3-7], Г. Грицаєнко [4-9], О. Єлісєєв [5-10], Ю. Лопатинський [6-8], Л. Мельник [7-11], О. Олійник [8-12], Л. Палєхова [9-14], І. Писеревський [10-16], М. Скрипник [11-16], О. Сокіл [12-16], О. Сталінська [13-15], С. Страпчук [14], В. Товажнянський [15] та інші. Водночас, визначаючи вагомість досліджень [1–15] у цьому напрямі, які є актуальними і сьогодні, та враховуючи при цьому окремі результати досліджень, у сукупності, зокрема, у працях вчених-економістів і фахівців [1–8], з’ясовано, що сьогодні не до кінця розкритими залишаються питання, які стосуються принципів формування та структури механізму управління сталим розвитком підприємства. Інститут управління протягом свого багатовікового існування виявив і дефініював специфічні, притаманні лише йому, закони, в яких відобразилися суттєві, загальні зв’язки, які усталилися протягом тривалого часу і мають об’єктивний характер. Серед основних законів управління дослідники називають такі: закон єдності системи управління, зумовлений економічними, політичними та культурним умовами розвитку суспільства; закон пропорційності керованої та керувальної систем як раціональне співвідношення між ними; закон оптимального співвідношення централізації та детентралізації в управлінні; закон пріоритетності соціальних цілей (вважаємо, що це – аксіологічна складова управління); закон спеціалізації управління; закон інтеграції управління; закон економії часових, людських і матеріальних ресурсів; закон зростання суб’єктивності та інтелектуальності в управлінні; закон домінування глобальної мети [5, 6]. Що стосується теорії управління, то для неї характерні, починаючи з кінця ХІХ-го століття, тобто з початку переходу, набуття управлінням статусу наукової дисципліни, характерні специфічні підходи, репрезентовані, по-перше, класичним, або раціоналістичним напрямком (наприклад, школа наукової організації праці або наукового менеджменту Ф. У. Тейлора, адміністративною або класичною школою управління А. Файоля та теорією ідеальної демократії М. Вебера); по-друге, це соціально-психологічний або гуманістичний напрямок, репрезентований теорією людських відносин Е. Мейо, теорією Д. МакГрегора, теорія стилів управління К. Левіна та ін.; по-третє – системний або методичний напрямок, де поєдналися класична і соціально-психологічна школи а також численні прикладні концепції; по-четверте з втратою раціоналізмом своїх позицій на зміну йому приходить поведінковий підхід, завдяки якому з’являється розуміння місця і ролі особистості в організації; по-п’яте – ситуаційний підхід до управління соціальними системами, який виник на рубежі 70-х років ХХ ст. Він став своєрідним синтезом раціоналістичного та поведінкового підходів в управлінні соціальними організаціями.

Мета статті

Кібернетика встановила, що керування властиве лише системним об'єктам. Загальним у процесах, є його антиентропійний характер, спрямованість на впорядкування системи.Процес керування можна розділити на декілька етапів: 1. Збір і обробка інформації. 2. Аналіз, систематизація, синтез. 3. Постановка на цій основі цілей. Вибір методу керування, прогноз. 4. Впровадження вибраного методу керування. 5. Оцінка ефективності вибраного методу керування (зворотний зв'язок). Кінцевою метою теорії керування є універсалізація, отже узгодженість, оптимізація і найбільша ефективність роботи систем. Моделі управління з часом набувають все більш аксіологічного, людиновимірного спрямування. Розуміння унікальності, неповторності кожної людини стає ознакою найновітніших підходів до теорії та практики управління, а місце матеріальних ресурсів посідає людина, яка виступає в якості незамінного, неповторного ресурсу. В зв’язку з цим з’являються нові підходи, головним компонентом в яких виступає людський ресурс, умови його існування в соціумі, в колективі, в організації. Так, наприкінець ХХ століття значне місце в теорії управління посів культорологічний напрям, завдяки якому в науковий обіг введений такий понятійний блок, як організаційна культура. Тут поєдналися 3 фактори – системні, поведінкові і соціокультурні, що підсилює увагу до людського потенціалу як суб’єктів так і об’єктів управління. Подальші тенденції розвитку теорії управління, за думкою дослідників, мають наступні напрями: це інтернаціоналізація соціологічного управлінського знання на базі виникнення міжнародних інформаційних систем (наприклад Інтернет), а також підсилення аксіологічної, світоглядної складової в системі наукового знання, завдяки яким полегшується адаптація індивіда до соціального середовища.

Метою статті є формування принципів та структури механізму управління сталим розвитком підприємства в сучасних умовах. Виклад основного матеріалу дослідження. У сучасному світі, у бізнес-середовищі концепція сталого розвитку визнається як ключова у сфері управління підприємствами [2-7]. Підприємства, які ретельно працюють над впровадженням та вдосконаленням механізмів управління сталим розвитком, отримують можливість не тільки ефективно і результативно конкурувати на ринку в сучасних, складних умовах, але й можуть вносити свій внесок у збереження навколишнього середовища та соціальне благополуччя. Ці підприємства визнають важливість гармонійного поєднання економічних, екологічних та соціальних аспектів своєї діяльності [3; 6]. Водночас, завдяки впровадженню сучасних практик управління, таких як використання енергоефективних технологій, відновлюваних джерел енергії та соціально відповідальних підходів до праці, ці підприємства сприяють сталому розвитку не лише власного бізнесу, але й в цілому суспільстві. Такий підхід в управлінні сталим розвитком не лише підвищує конкурентоспроможність підприємств, але й відкриває шлях до створення більш екологічно та соціально відповідального бізнес-середовища, сприяючи збалансованому розвитку економіки. Більш глибший аналіз цих аспектів представлено у працях [2; 3; 6; 7; 10; 11; 13; 14]. З огляду на вищесказане, враховуючи при цьому окремі ідеї та положення, висновки з попередніх досліджень у працях [1–8] та наявні результати досліджень у монографіях [1–15], рекомендуємо розглянути такі ключові аспекти й особливості формування принципів механізму управління сталим розвитком підприємства, саме [1–8]: 1. Цілісний підхід. Управління сталим розвитком передбачає комплексний, системний підхід, в якому об’єднуються економічні, екологічні та соціальні аспекти [62]. Бізнес-структури повинні враховувати всі можливі наслідки своєї діяльності, своїх діянь (дії чи бездіяльності) для природи, економіки та суспільства. 2. Залучення зацікавлених сторін. Важливим аспектом є взаємодія з різними зацікавленими сторонами, такими як споживачі, постачальники, співробітники та громадські організації. Врахування думок і потреб цих зацікавлених сторін стає визначальним елементом успішної стратегії. Розуміння різних інтересів і прагнень дозволяє підприємству адаптувати свої підходи, створюючи більш ефективні бізнес-стратегії. Це відкриває шлях до стійкого розвитку, забезпечуючи взаємовигідні відносини із всіма зацікавленими сторонами та покращення конкурентоспроможності підприємства на ринку в сучасних умовах [7–13]. 3. Інновації та технології, ефективне управління ресурсами. Впровадження новітніх технологій і інновацій виробництва є ключовим аспектом сталого розвитку. Використання енергоефективних технологій, відновлюваних джерел енергії та інших інновацій дозволяє підприємствам зменшити вплив на довкілля та знизити витрати [4]. Стійкість розвитку підприємства передбачає раціональне використання різних видів ресурсів, таких як енергія, вода, сировина та інші матеріали. Ефективне управління цими ресурсами дозволяє зменшити відходи та мінімізувати екологічний вплив виробництва [1–6]. 4. Сприяння інклюзивному розвитку. Підприємство повинно створювати сприятливі умови для соціальної відповідальності та враховувати інтереси різних груп населення. Створення рівних можливостей для всіх працівників, розвиток соціальних програм та соціальна підтримка сприяють сталому розвитку. Крім того, враховуючи думку керівників підприємств, активна участь у проектах соціального партнерства сприяє побудові довіри як з боку співробітників, так і з боку споживачів чи бізнес-партнерів. Узагальнюючи, соціальна відповідальність підприємства не лише визначає його місце в суспільстві, але й є ключовим фактором для позитивного впливу на розвиток бізнесу та створення сталої та взаємовигідної взаємодії з різними зацікавленими сторонами [7]. 5. Постійне вдосконалення бізнес-процесів. Підприємство повинно визначати області для постійного удосконалення своїх виробничих та управлінських процесів. Це може включати в себе впровадження Lean-підходів, механізмів, методів якості або інших систем управління якістю, спрямованих на оптимізацію робочих процесів та підвищення продуктивності [8]. 6. Забезпечення фінансово-економічної стійкості. Стійкий розвиток передбачає фінансово-економічну стійкість підприємства. Ефективне фінансове планування, контроль над витратами та розробка бізнес-стратегій для збільшення прибутковості є важливими аспектами, які гарантують стабільність підприємства в умовах змін на ринку та економічних труднощів. Також важливо активно досліджувати нові можливості для подальшого росту в існуючих межах ринку та розширення клієнтської бази підприємства. Спрямованість на інновації та постійне вдосконалення продуктів і послуг, а також технологій, дозволяють підприємству утримувати конкурентоспроможність у динамічному бізнес-середовищі [8; 9]. Дослідження свідчать про те, що закономірність – це термін, який відображає стан речей, що об’єктивно існує в реальному світі (закономірності взаємодії небесних тіл, хімічних речовин, соціальних спільнот). Їх пізнання та узагальнення є підставою для формулювання законів як обов’язкової складової будь-якої наукової теорії. Людська діяльність не завжди створює умови для реалізації закономірностей, прикладом є багаторічна усвідомлена протидія на теренах Радянського Союзу прояву тих, що пов’язані з ринковою економікою, наслідки чого і досі є значною перешкодою на шляху соціально-економічного розвитку України. З метою уникнення таких ситуацій доцільно формулювати певні правила, додержання яких допомагає реалізувати закони та закономірності. Саме це і є принципи. Кількість їх, що відповідає кожному закону, дійсно визначається рівнем знань щодо певних закономірностей здійснення того чи іншого явища чи процесу. Розвиток науки спрямований саме на пізнання все нових суттєвих та необхідних зв’язків і обґрунтування законів і принципів. Ці аспекти є базовими, взаємодіють між собою, утворюючи цілісну систему, спрямовану на досягнення сталого розвитку підприємства в сучасних умовах. За результатами комплексного дослідження і системного аналізу літератури [1–9] з’ясовано, що в основі формування структури механізму управління сталим розвитком підприємства лежать такі аспекти, а саме: а) Стратегічне планування (формування довгострокових бізнес- стратегій, що враховують всі аспекти сталого розвитку; розробка конкретних цілей і завдань, спрямованих на досягнення сталого розвитку). б) Моніторинг та вимірювання (система контролю за виконанням бізнес-стратегій і вимірюванням результатів; використання ключових показників ефективності для оцінки впливу підприємства на довкілля та соціальні сфери). в) Залучення персоналу (освіта, професійні навички та мотивація персоналу в сфері сталого розвитку; створення умов для розвитку нових компетенцій, пов’язаних із збереженням ресурсів та відповідальним виробництвом). г) Взаємодія з громадськістю (розвиток системи комунікації з громадськістю та інформаційна відкритість; повідомлення громадськості про вплив підприємства на навколишнє середовище, соціальний розвиток тощо). д) Ризик-менеджмент (врахування ризиків, пов’язаних з невдачами у реалізації стратегій сталого розвитку; розробка механізму і заходів для запобігання та управління можливими негативними наслідками). Ці ключові аспекти (а)–(д), на думку керівників підприємств, також визначають основу для ефективного впровадження принципів сталого розвитку на підприємстві та мають важливе значення для досягнення його успішності в довгостроковій перспективі в сучасних умовах. Все вищезазначене відображає авторський підхід до формування принципів та структури механізму управління сталим розвитком підприємства в сучасних умовах.

Є список основних технік керування

Адаптивне керування використовує on-line ідентифікацію параметрів процесу, або модифікацію коефіцієнтів підсилення контролера, що допомагає отримати ефективні властивості. Адаптивне керування вперше було застосоване у аерокосмічній промисловості в 1950-их, і знайшло успішне застосування у цій галузі.

Ієрархічна система керування це тип системи керування, в якій множина пристроїв і програма управління впорядковані у ієрархічне дерево. Якщо зв'язки у дереві реалізуються за допомогою комп'ютерної мережі, тоді ієрархічна система керування є формою мережевої системи управління.

Інтелектуальне управління використовує для керування динамічною системою різноманітні методи штучного інтелекту такі як штучні нейронні мережі, баєсова ймовірність, нечітка логіка, машинне навчання, еволюційне моделювання і генетичний алгоритм. Оптимальне управління це особлива техніка керування, в якій сигнал керування оптимізує певний «індекс витрат»: наприклад, у випадку із керуванням супутником, це є необхідна тяга реактивного двигуна яка дає можливість досягти необхідної траєкторії, при якій споживатиметься мінімальна кількість пального. Існує два методи оптимального управління, які застосовуються у промисловості, які можуть гарантувати стабільність замкненого циклу. Цими методами є Управління із прогнозуванням моделі і лінійно-квадратичне Гауссове управління. Перший метод дозволяє більш чітко враховувати обмеження, які накладаються на сигнали системи, що є важливою функцією багатьох промислових процесів. Однак, структура «оптимального управління» в управлінні із прогнозуючими моделями є лише засобом досягнення подібного результату, оскільки вона не оптимізує справжній індекс продуктивності системи із замкненим циклом. Такі системи в поєднанні із ПІД регуляторами є найбільш широко вживаною методикою керування при автоматизації процесів. Робастне керування напряму стосується невизначеності підходу для розробки контролера. Контролери створені за допомогою методів робастного керування здатні впоратися із невеликими відмінностями між справжньою системою і номінальною моделлю, що використовувалася при розробці. Перші методи розроблені Боде[en] та іншими були досить надійними; методи простору-станів винайдені в 1960-их та 1970-их іноді мають нестачу надійності. Прикладами сучасних технік надійного керування є H-нескінченне керування розроблений Дунканом МакФарлейном і Кейт Гловер, регулятор ковзного режиму розроблений Вадимом Уткіним, і протоколи безпеки розроблені для контролювання великими гетерогенними популяціями електричних навантажень у застосуваннях Smart Power Grid.[12] Методи робастного керування спрямовані на досягнення надійної роботи та/або стійкості при наявності невеликих помилок моделювання. Стохастичне керування займається дизайном систем управління при непевності в моделі. В типовій задачі стохастичного управління, припускають, що існує деякий випадковий шум і порушення в моделі, а контролер і методика управління повинні враховувати ці випадкові відхилення.

У зв’язку з цим, метою статті є обґрунтування доцільності виокремлення семи законів побудови систем управління та відносин у них, введення нової класифікації принципів за ознакою відповідності законам. Не викликає сумнівів відповідність закону єдності системи управління об’єктивним закономірностям, що існують на практиці, а саме: внутрішні зв’язки між елементами системи залишаються стійкими при зміні стану зовнішнього середовища. Це виявляється у здійсненні на всіх ієрархічних рівнях і у всіх ланках основних функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), у виконанні етапів процесу прийняття та реалізації управлінських рішень, використанні методів (адміністративних, правових, економічних, соціально-психологічних) та принципів. Це стосується і закону поєднання централізації та децентралізації, сполучення яких характеризує стан відносин між суб’єктом і об’єктом управління, що відбиває розподіл повноважень і відповідальності у прийнятті рішень стосовно внутрішніх відносин і зовнішніх зносин системи [7, 12].Методологічна ситуація в сучасній науці несе на собі ознаки певної парадоксальності. З одного боку, протягом багатьох століть в ареалі теоретичного пізнання усталилися традиційні, перевірені часом методи і методології як сукупність цих методів, і певні алгоритми вирішення гносеологічних та епістемологічних завдань, які зарекомендували себе з позитивних позицій в сенсі своєї універсальности. До цієї групи з повними підставами можна віднести загальнофілософські, загальнонаукові, а також методи, які, будучи запозичені з вузьких галузей знання, бездоганно “працюють” на рівні їх широкого застосування. З іншого ж боку, постійна зміна і збагачення наукової картини світу, поява в ній нових парадигм і концепцій, нових “викликів” (А. Тойнбі), змушує науковців здійснювати кроки в напрямку пошуків нових методів і методології, нових підходів, які здатні адекватно відобразити нові ситуації, які виникають в світі як з пізнавальної точки зору, так і в ракурсі “відповідей” на ці “виклики”. Цей, донедавна маловідомий масив, останнім часом став предметом дослідження багатьох науковців, як вітчизняних, так і зарубіжних, і процес його освоєння нині перебуває в стані становлення і розгортання. Підсумовуючи, зазначимо: нові реалії в бутті соціуму кличуть до життя впровадження нових підходів, нового методологічного інструментарію, завдяки яким стає можливим не лише адекватне осягнення вже відкритих законів управління, а й пошуків нових тенденцій і закономірностей розгортання соціальних процесів в сучасних умовах. Метою цього когнітивного процесу має стати імплементація в соціальну практику інноваційних технологій, які базуються на фундаментальних наукових парадигмах, які базуються на засадах системології, синергетики і міждисциплінарного підходу. Для підтвердження гіпотези про взаємозв’язок законів і принципів проведено аналіз відповідності останніх, що сформульовані різними авторами, наведеним законам. Результати наведені в таблиці, де розглянуто принципи загальної теорії управління і державного управління. Уся сукупність правил, що пропонується науковцями, розташувалася в розробленій схемі, додержання їх створює умови для реалізації законів. Наприклад, єдність системи управління дійсно стане реальною, коли буде створена взаємозв’язана система узагальнених формальних правил і стандартів стосовно виконання основних та допоміжних функцій, етапів процесу прийняття та реалізації управлінських рішень, певних процедур з обробки інформації тощо, а також використання методів керування. З цією метою необхідно також здійснювати регулювання усіх процесів, контроль та облік використання всіх ресурсів, організувати ефективні комунікації по вертикалі та горизонталі. Обов’язковим є системний підхід, тобто бачення організації в цілому. Усе це стосується будь-якої системи управління, але для державного управління необхідним є також (додатково) об’єктивність із позиції додержання законів, що формуються законодавчою гілкою влади, правове регулювання діяльності, відповідність фактичної діяльності закріпленим функціям. Висновки і перспективи подальших досліджень. Майже всі науковці, що досліджують проблеми теорії та практики управління як явища та, зокрема, державного управління, розглядають питання класифікації принципів, наводяться такі їхні групи: соціальнополітичні, організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічні, економічні, організаційно-правові, загально-суттєві, видові, загальні, окремі, суспільно-політичні, функціонально-структурні, організаційно-структурні, принципи державно-управлінської діяльності. Таке розмаїття поглядів на впорядкування цих правил свідчить про штучність підходів до цього процесу. Логіка взаємозв’язку між закономірностями, законами та принципами зумовлює інший підхід: принципи мають класифікуватися за законами, дію яких вони відбивають. Таким чином, проведене дослідження, виходячи із результатів аналізу літератури [1–9], дає можливість стверджувати, що формування та вдосконалення механізму управління сталим розвитком в сучасних підприємствах є важливою умовою для їх успішного функціонування в довгостроковій перспективі. Методи керування технічними системами та іншими об'єктами, що розглядаються теорією, можуть ґрунтуватися на одному з трьох основоположних принципів:принцип розімкненого керування;принцип компенсації;принцип зворотного зв'язку. Керування можна розділити на два види:стихійне: дія відбувається як підсумок взаємодії суб'єктів (синергетичне керування);свідоме: планомірна дія об'єкта (ієрархічне керування).

При ієрархічному керуванні

Приклади сучасних методів керування:Нелінійне керування;Теорія катастроф;Адаптивне керування;Побудова оптимальних робастних регуляторів;Ігрові методи в керуванні;Інтелектуальне керування[7-20]. Підприємства, які активно застосовують принципи сталого розвитку в сучасних умовах, мають можливість створювати стійкі конкурентні переваги та сприяти сталому розвитку суспільства в цілому. У цьому контексті, в основі і в процесі аналізу формування принципів механізму управління сталим розвитком підприємства лежать такі аспекти з їх особливостями: цілісний підхід, в якому об’єднуються економічні, екологічні та соціальні аспекти; залучення зацікавлених сторін, таких як споживачі, постачальники, співробітники та громадські організації; інновації та технології, ефективне управління ресурсами; сприяння інклюзивному розвитку; постійне вдосконалення бізнес-процесів; забезпечення фінансово-економічної стійкості. Ці аспекти є базовими, взаємодіють між собою, утворюючи цілісну систему, спрямовану на досягнення сталого розвитку підприємства в сучасних умовах. В основі формування структури механізму управління сталим розвитком підприємства, яке визначає основу для ефективного впровадження принципів сталого розвитку на підприємстві та має важливе значення для досягнення його успішності в довгостроковій перспективі в сучасних умовах, лежать такі аспекти, а саме: стратегічне планування; моніторинг та вимірювання; залучення персоналу; взаємодія з громадськістю; ризикменеджмент. Підприємства, які успішно впроваджують такий підхід, виявляються більш адаптованими до сучасних викликів та спроможними створювати не лише економічну, але й соціальну та екологічну цінність. Це також сприяє створенню сталої конкурентоспроможності та забезпеченню тривалого економічного успіху в сучасних умовах. Перспективою подальших досліджень є удосконалення системи і механізму управління сталим розвитком бізнес-структур на засадах економіки.

Існують наступні найзагальніші підходи до теорії керування: Процесний підхід ґрунтується на ідеї існування деяких універсальних засобів керування. Системний підхід склався на підґрунті загальної теорії систем: система — це деяка цілісність, що складається із взаємозалежних підсистем, кожна з яких вносить свій внесок до дії цілого. Ситуаційний підхід розглядає будь-яку організацію як відкриту систему, що постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем, отже, і головні причини того, що відбувається усередині організації, слід шукати поза нею, тобто в тому становищі, в якому вона дійсно працює.

Універсальний підхід склався на базі наукової школи Універсології, теорії універсального керування, теорії перехідних процесів, теорії відносності свідомості, і розглядає будь-яку систему в сукупності її вертикальних і горизонтальних зв'язків. Субстратний підхід, засновано на структурній оптимізації стратегії і ухвалюваних рішень за допомогою виявлення субстратів (ключових моментів ефективності) в значущих класах інформаційного контексту ситуації керування. Процес побудови такої структурно-субстратно-оптимальної стратегії, називають структурною оптимізацією.

Розглянемо систему автомобільного круїз-контролю, що є пристроєм, розробленим для підтримання постійної швидкості автомобіля. Результат на виході системи — швидкість автомобіля. Вхідними параметрами системи є обертальний момент двигуна, який регулюється дроселем.Найпростішим способом, є фіксація положення дроселя, коли водій вмикає пристрій круїз-контролю. Однак, на горбистій місцевості, автомобіль буде сповільнюватися, коли їде на гору, і пришвидшуватися, коли їде з гори. Це дія принципу розімкненого керування, тому що відсутній безпосередній зв'язок між результатом на виході системи і її вхідними параметрами.В системі керування замкненого типу, за допомогою зворотного зв'язку, дросель регулюється відповідно до наявної швидкості автомобіля, задля підтримання бажаної швидкості. Цей зворотний зв'язок вирівнює зовнішні завади в системі, такі як зміни в нахилі дороги чи вітрове навантаження. Існує два типи циклів керування: відкритий цикл керування і замкнутий цикл керування (із зворотнім зв'язком). Теорія керування переймається лише системами із замкненим циклом керування. У випадку із відкритим циклом керування, керувальна дія ніяк не залежить від «виходу процесу» (або «контрольованої змінної процесу»). Хорошим прикладом цього, є котел центрального опалення, який керується лише реле часу, тому тепло буде вироблятися постійно, не залежно від температури в будинку. Керувальною дією є увімкнення/вимкнення бойлера таймером, а змінна процесу (температура в будинку), ніяк з цим не пов'язана.

Замкнений цикл керування, керувальна дія буде залежати від зворотного зв'язку процесу, що представлена у вигляді змінної процесу. У разі прикладу з бойлером, у замкненому циклі використовувався б термостат для порівняння температури в будинку (змінної процесу) із температурою, що виставлена на термостаті (задана точка). Це дозволяє задати керування регулятора, яке б підгримувало бажану температуру в будинку за допомогою вмикання/вимикання бойлера. Отже регулятор із замкненим циклом має зворотній зв'язок, що дозволяє контролеру здійснювати керувальну дію аби керувати змінною процесу, так щоб вона досягала значення заданого входу або «точки установки». Тому, контролери із замкненим циклом керування також називаються контролерами із зворотним зв'язком. Кожна система керування повинна забезпечувати і гарантувати стабільну поведінку замкненого циклу. У випадку лінійних систем, це можна досягти шляхом безпосереднього розміщення полюсів. У випадку не лінійних систем використовують специфічні теорії (які як правило основані на теорії Олександра Ляпунова), які допомагають забезпечити стабільність без урахування внутрішньої динаміки системи. Можливість забезпечити різні специфікації може залежати від моделі, яка розглядається, а також від

Література

1. Афанасьєва М. А. Удосконалення механізму контролю діяльності в управлінні сталим розвитком підприємств: монографія. Київ: Основа, 2020. 310 с. 2. Васюткіна Н. В. Управління сталим розвитком підприємств: теоретико-методологічний аспект: монографія. Київ, Видавництво Ліра-К, 2014. 334 с. 3. Методи сучасної теорії управління: Навч. посіб. / А.П. Лaданюк, В. Д. Кишенько, Н. М. Луцька, В. В. Іващук. — К., НУХТ, 2010.— 196 с. 4. Грицаєнко Г. І., Грицаєнко І. М., Педченко Г. П., Прус Ю. О., Яворська Т. І. Підприємництво: інвестиційне забезпечення та економічна безпека: монографія. Мелітополь: Люкс, 2021. 271 с. 5. Бублик Б. Н., Кириченко Н. Ф. Основы теории управления. — К.: Вища школа., 1975. — 328 с

6. Димитрова Л.М. Соціологія управління та організацій: Навч. Посіб. Для студ. Вищ. Навч. Закладів / Національний технічний ун-т “Київський політехнічний ін-т”. – 2-ге виправ. і доп. – К.: Політехніка НТУУ “КПІ”, 2005. – 156 с. 7. Мельник Л. М. Забезпечення сталого розвитку промислових підприємств засобами управління бізнес-процесами: теорія, методологія, практика: монографія. Тернопіль, ФОП Паляниця В. А., 2018. 367 с. 8. Іванов А. О. Теорія автоматичного керування: Підручник. — Дніпропетровськ: Національний гірничий університет. — 2003. — 250 с. 9. Палєхова Л. Л. Управління сталим розвитком: довідник базових понять. Дніпро: НТУ «Дніпровська Політехніка», 2020. 330 с. 10. Управління сталим розвитком в умовах глобальних викликів: методологія та практика: монографія / за заг. ред. проф. І. М. Писеревського; Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова. Харків: «Друкарня Мадрид», 2017. 334 с. 11. Детермінанти сталого розвитку підприємств в умовах турбулентності: колективна монографія / за заг. ред. М. І. Скрипник. Київ: КНУТД, 2017. 332 с. 12. Сокіл О. Г. Теоретико-методологічні засади бухгалтерського обліку сталого розвитку сільськогосподарських підприємств: монографія. Мелітополь: ТОВ «Колор Принт», 2018. 454 с. 13. Сталінська О. В. Реалізація принципів сталого розвитку в стратегічному управлінні підприємством: монографія / НАН України, Інститут економіки промисловості. Донецьк, 2012. 320 с. 14. Страпчук С. І. Сталий розвиток аграрних підприємств на засадах циркулярної економіки: монографія. Харків: ДБТУ; Львів: Вид-во «Новий Світ – 2000», 2022. 380 с. 15. Товажнянський В. Л. та ін. Антикризовий механізм сталого розвитку підприємства: монографія / За ред. д-ра екон. наук, проф. П. Г. Перерви та д-ра техн. наук, проф. Л. Л. Товажнянського. Харків: Віровець А. П.: Апостроф, 2012. 703 с. 16. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. – изд. 2-е, дополн. – М. : Омега-Л, 2004. – 584 с. 17. Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: Проблеми теорії, методології, практики : [монографія] / В. Д. Бакуменко. – К. : Вид-во УАДУ, 2000. – 328 с. 18. Державне управління : [навч. посіб.] / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А. Ю. Васіна, Л. Ю. Гордієнко ; за ред. А. Ф. Мельник. – К. : Знання-Прес, 2003. – 343 с. 19. Державне управління і менеджмент : [навч. посіб. у табл. і схемах] / Г. С. Одінцова, Г. І. Мостовий, О. Ю. Амосов [та ін.] ; за заг. ред. Г. С. Одінцової. – Х. : ХарРІ УАДУ, 2002. – 492 с. 20. Babych M., Korobka S., Skrynkovskyy R., Korobka S., Krygul R. Substantiation of economic efficiency of using a solar dryer under conditions of personal peasant farms // Eastern-European Journal of Enterprise Technologies. 2016. Vol. 6. No. 8(84). P. 41–47.

Для студентів старших років навчання та аспірантам. Основною метою є ознайомлення студентів з основами проведення наукових досліджень. Огірко І.В.