Вплив Біблії на людські начала творчості.

Вплив Біблії на людські начала творчості.

Біблія - церковна книга, що виховує в читачах віру у всемогутність Бога, в його всесилля, в створювані ним чудеса тощо. Старозавітні тексти вчили євреїв смиренню перед волею Яхве, підкоренню йому, а також жерцям и пророкам, що говорили від його імені. Але цим зміст Біблії не вичерпується. В її текстах немало глибоких роздумів про світобудову и першооснови буття, про відношення між людьми, про моральні норми, соціальні цінності, що зазвичай зустрічається в кожній священній книзі, що претендує на виклад сутності того чи іншого віровчення. Біблія містить немало глибоких роздумів про світобудову и першооснови буття, про відношення між людьми, про моральні норми, соціальні цінності, що зазвичай зустрічається в кожній священній книзі, що претендує на виклад сутності того чи іншого віровчення Стаття присвячена ролі Біблії у творчості. Проаналізовано філософське наповнення. Акцентовано патріотичні й загальнолюдські начала творчості.

Ключові слова: Біблія, Біблійні образи, філософське наповнення, національно-патріотичне, загальнолюдське.

Слово Боже завжди мало значення в тих культурах, де воно було представлене. У Солуні першого століття натовп тягнув християн вулицями, вигукуючи: «Ті, що світ сколотили, – і сюди ось вони поприходили!» (Дії 17:6). Дослівно фраза «хрещення Святим Духом» не зустрічається в Новому Заповіті, але в канонічних євангеліях містяться дві форми цієї фрази з дієсловом «хреститиме» , яке означає «занурювати», «окунати» або «пірнати». Про хрещення говорив Іван Хреститель, який протиставляв своє водне хрещення на відпущення гріхів — хрещенню Ісуса Христа. У Євангеліє від Марка та Євангеліє від Івана Хреститель проголосив, що Ісус «христитиме Святим Духом», а в Євангеліє від Матвія та Євангеліє від Луки — «Він христитиме вас Святим Духом й огнем.» Хоча сам Ісус не отримував хрещення Святим Духом, проте після того, як Іван Хреститель здійснив водне хрещення Ісуса в Йордані, Святий Дух спустився на Ісуса і помазав Його, як було визначено для Нього Батьком. Після цього Ісус розпочав Своє служіння і являв силу Святого Духа, словом виганяючи демонів, зцілюючи хворих і владно навчаючи народ. Біблія має впливати на суспільство, оскільки вона впливає на кожну людину в ньому.Бог – Творець світу й людей, що його населяють (Буття 1). Коли суспільство не дотримується принципів, викладених у Біблії, життя просто розладнується. Господь – єдиний, Хто має розуміння того, як усе має діяти, аби приносити нам благо; і Він ділиться цією мудрістю з нами у Своєму Слові. Біблія названа у посланні до Євреїв 4:12 «живою та діяльною». Це, зокрема, означає, що вона актуальна у наш час, як і тоді, коли була тільки написана.Якщо народ шанує Бога, то він розвиває в собі повагу до всього Його творіння. Там, де немає пошани до Нього, суспільство не зможе поважати Його творіння, і внаслідок цього люди страждатимуть.Людство від самого початку мало вибір – іти Божим шляхом, або ні. Проте вибір завжди веде до наслідків. У старозавітній історії Ізраїлю задокументовані суспільні закони й заповіді, які Господь дав людям. Коли вони дотримувалися їх, то все функціонувало належним чином, проте як тільки вони відхилялися від Божого замислу, суспільство завжди занепадало. Сучасні спроби позбавитися впливу Біблії на суспільство або ізолювати її світогляд демонструють гординю людства, що цим заявляє: «Ми знаємо краще за Того, Хто нас створив».Це не означає, що ми маємо впроваджувати теократію, як у стародавньому Ізраїлі. Ця система правління мала свою мету у певний час і в певному місці. Коли Біблія сприймається належним чином, її вплив на суспільство веде до зменшення кількості злочинів, розлучень, ледарства та до зростання милосердя. Другий президент Сполучених Штатів Джон Адамс написав: «Уявімо, що народ в якомусь віддаленому регіоні прийняв би Біблію як єдину книгу законів, і кожному члену суспільства належало б регулювати своє поводження відповідно до наданих нею приписів. Совість кожної людини зобов'язувала б її до помірності, бережливості та старанності; до справедливості, доброти й милосердя до своїх ближніх; до благочестя, любові і поваги до Всемогутнього Бога .Найкраще каже Святе Письмо: «Блаженний той люд, що Богом у нього Господь, блаженний народ, що Він вибрав його на спадок Собі!» (Псалом 32:12). Хрещення Святим Духом (або Хрещення у Святім Дусі) — термін у християнському богослов'ї, що згадується у Біблії та означає подію в житті християнина або в історії християнської церкви. Хрещення Святим Духом відрізняють від водного хрещення та часто пов'язують з приєднанням до Християнської Церкви, одержання дарів Святого Духа (миропомазання) і помазанням на християнське служіння.Термін хрещення Святим Духом походить з Нового Заповіту і всі християнські конфесії приймають його як теологічне поняття. Проте різні християнські деномінації по-різному інтерпретують його значення через доктринальні відмінності, в тому числі стосовно спасіння та еклезіології. Як наслідок, існують різні визначення хрещення Святим Духом: як складова таїнства хрещення, як синонім народження згори, синонім християнського вдосконалення або як іншу (вторинну) дію благодаті, яка дає змогу людині мати християнське життя та служіння.До виникнення Руху святості в середині XIX століття і п'ятдесятництва на початку XX століття більшість деномінацій вірила, що християни отримують хрещення Духом Святим або під час навернення до християнства[en] й народження згори, або через обряди християнського посвячення, як водне хрещення та миропомазання. Однак зі зростанням і поширенням п'ятдесятницьких і харизматичних церков переконання в тому, що хрещення Святим Духом є окремим від народження згори переживанням, набуло величезного значення. Біблія є однією з найцінніших, найдивовижніших пам’яток у скарбниці загальнолюдських надбань. Ця книга книг, що увібрала в себе мудрість сотень поколінь, дає нам відповідь, що таке добро, а що є зло, підносить Людину на недосяжний п’єдестал мудрості, самопожертви, вірності в любові до батьків, своїх дітей, вітчизни. вона дає нам і сьогодні яскравий приклад того, що загальнолюдськими можуть бути і пороки, ниці й темні сторони людської натури. Для цього достатньо згадати легенди зі старого Заповіту про каїна й авеля, про Йосипа та його братів, про самсона й Далілу, про Хама, блудного сина, про садом і Гоморру. а якою витонченою поезією і яскравою образністю пройнята Пісня над Піснями, скільки глибокої мудрості у книзі Приповістей соломонових, у книзі екклезіастовій! Доцільно буде охарактеризувати найважливішу частину новозаповітного канону — Четвероєвангеліє. важко назвати іншу книгу, яка справила б настільки ж сильний вплив на формування всієї подальшої літератури, як Четвероєвангеліє. основна причина цього криється в тому, що Євангелісти (Матфей, Марк, Лука, Іоанн Богослов) проповідували загальнолюдські ідеали добра й справедливості, невичерпної цінності людської особистості, рівноправ’я всіх народів перед Богом, примату духовного начала над матеріальним. крім того, Євангелісти були талановитими письменниками. невимовно притягує трагічний образ Ісуса; нескінченно запальний Петро, який миттєво переходить від радості до відчаю; юна зворушлива Марія, яка з ніжністю чекає народження дитини; турботлива Марфа, яка поспішає пригостити дорогого гостя ісуса; самаритянка, яка всім серцем сприйняла «живу воду» Христового вчення; улюблений учень, який припав до грудей учителя і з острахом питає: «Хто тебе зрадив?». а з якою об’єктивністю і психологічною витонченістю, без карикатурності і злоби змальовано ворожі ісусу сили! Це —фарисеї; Юда; Пілат, що явно симпатизує невинному страждальцеві, але вмиває руки перед натовпом; нарешті сам натовп, який сьогодні кричить Христу «осанна!», а завтра — «розіпни!». скільки в усьому цьому повчальної, вічної, життєвої правди! і як недалекоглядно було протягом багатьох десятиліть утаювати вічну книгу від кількох поколінь читачів! книгу, яка надихала, надихає і, мабуть, надихатиме на творчість цілі покоління талановитих і геніальних композиторів, художників, письменників, скульпторів. на сюжети старого й нового Заповітів створено численні твори музики й живопису. Біблія стала стала джерелом для морально-етичних прагнень і пошуків багатьох митців світової літератури різних епох: Данте аліг’єрі «Божественна комедія», Джон Мільтон «втрачений рай», Генріх Манн «Йосип і його брати», Джорджа-Гордона Байрона … Для української літератури Біблія має винятково важливе значення: з остромирового Євангелія починається історія давньоруської рукописної книги, а з «апостола» (1574 р.) та острозької Біблії (1581 р.) — українське книгодрукування. на різних етапах розвитку українська література інтерпретувала Біблію як найважливіший елемент національної культури й самосвідомості. До переспівів святого Письма зверталися Григорій Сковорода, Петро Гулак-Артемовський, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Леся Українка, Богдан Лепкий. Тарас Шевченко своїми творами розширив тематичне коло сюжетів і мотивів, представляючи в поезіях образи пророків та ряд євангельських колізій. Проте вічні теми у творчості Кобзаря набувають патріотичного звучання. на думку М. Драгоманова, жодне з літературних джерел не може зрівнятися з Біблією за впливом на систему думок Шевченка: Біблія — була улюбленою книгою дитинства поета, деякі її частини, зокрема Псалтир, він знав напам’ять [4–7]. Олександр Кониський зазначає на основі автобіографічних даних самого Тараса Григоровича: «і не було в селі поховано ні одного мерця, над яким тарас не читав би Псалтиря» [6-9]. Біблія була живим джерелом особистих і суспільних переживань, вона заrартувала й окрилила дух українського генія, налаштувала на піднесений лад. Про глибинну побожність поета свідчить фрагмент із його листа до графині толстої від 9 січня 1857 року: «Що лиш тепер молюся до Бога і дякую йому за безкінечну любов до мене, за те, що він випробовував мене. у тому випробуванні очистилося і видужало моє бідне, боляще серце. воно забрало від очей моїх призму, крізь яку я глядів на людей і на самого себе. воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. а цього не навчить ніяка школа, крім школи досвіду і тривалої бесіди з самим собою» [1-10]. саме Біблія стала тим життєдайним джерелом його святої жертовної любові до рідного народу, всеосяжного братолюбства, того безмежного смутку до страждань україни і непохитної віри в її звільнення від кайданів тиранії. тобто, ставши джерелом духовних істин для поета, Біблія стала джерелом мотивів, сюжетів, образів, що пройшли через його мозок, душу і серце. Покарання «жорстоких людей неситих» мало відбутися не в пеклі, а на землі — у вогні повстання. винагорода страдникам мала прийти не після смерті в раю, а іще за життя, у результаті повалення царської влади й утвердження справедливого суспільного ладу. так, Яскравим прикладом переспівів псалмів, автором яких, за біблійною легендою, був давньоіудейський цар Давид, є цикл «Псалми Давидові», що складається з десяти віршів. тарас Шевченко звертається до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації всенародної боротьби з гнобителями й перемоги «добра» над «злом»; «рабів» над «царями неситими». релігійна форма псалмів давала можливість утілити в них думки, які суворо переслідувала цензура: а лукавих, нечестивих і слід пропадає, — Як той попіл, над землею вітер розмахає, і не встануть з праведними Злії з домовини [15- 30]. Замислюючись над біблійними сюжетами, тарас Шевченко часто відкривав у них той філософський зміст, що давав поштовх до появи епіграфів у поемах «тризна», «сон», «Єретик», «великий льох», «кавказ», «неофіти». епіграфи з Біблії відображають лейтмотив зазначених творів, їх ідейне спрямування. у посланні «і мертвим, і живим, і ненародженим...», поет свої докори, саркастичні характеристики.

В християнському богослов'ї дія Святого Духа за Старого Заповіту розглядається як менш масштабна у порівнянні з Новим Заповітом, після явлення у день П'ятидесятниці. Адже дар Святого Духу був доступний лише для обраного кола пророків, первосвящеників і царів. Часто названий в равіністичній літературі «духом пророцтва», Святий Дух тісно асоціювався з пророцтвами й божественним натхненням. Антропологія Біблійна — розділ біблійного богослів'я, який розглядає вчення Слова Божого (Біблії) про природу людини. Як в Бога: Отець, Слово і Дух, так і в людині, кажуть вони, отець — . Розум, слово — Думка, «логос», і дух. Інші розуміють образ Божий інакше: як Бог є абсолютна самосвідомість, так і людина. Як Бог є особистість, так і людина є особистість. Як Божество має повноту свободи (Свобода розглядається, як одна з найважливіших характеристик прояви особистості.), так і людина має унікальну властивість — серед всіх інших творінь цього світу — властивість свободи. Під свободою, в даному випадку, зрозуміло ніщо інше, як можливість розрізнення добра і зла і вибору між ними — вибору між добром і злом. Правда, тут же є відмінність, що існує між Божественною свободою і людською — у Бога немає цього вибору. Бог є абсолютне добро, але в тому й полягає образність людини, що вона, володіючи, з одного боку свободою, з іншого боку в силу своєї обмеженості, поставлена перед вибором здійснювати свою волю. Це, якщо хочете, так звана «метафізична» свобода. Таким чином образ Божий в людині бачать: по-перше — в наявності у неї особистості, здатної до самосвідомості, до рефлексії — до самооцінки самого себе.

Оскільки від початку світу Бог наперед знав про гріхопадіння і про втілення і що воно не залежить від творіння, а навпаки, здійснення того, що було потрібно для неї з боку Бога, то на цій підставі стверджували, що і тіло людське є образом того Бога Слова, яке втілилося. Тобто, не Бог прийняв плоть людську і, так би мовити, виявився подібним до людини, а ми опиняємося подібними до Христа, в силу напередвизначеного боговтілення.Людська природа, як є зараз, є глибоко спотвореною — насправді вона інша. Настільки інша, що людям важко уявити це собі, що при творінні людина була іншою. Стверджується, що вона не залежала від будь-яких стихій, що вона не мла пристрастей — під пристрастями розуміють не тільки гріховні, але навіть і, так звані, бездоганні пристрасті. Наприклад, вона була незалежною від погодних умов. Тобто, всі ось ці тілесні прояви, якими зараз міцно пов'язані з навколишнім світом, ще не були такими. Тіло не залежало — воно було іншим.

Найвиразнішим є вчення про людину як вінець і царя творіння. Вона створена за «образом» і «подобою Божою» (Буття 1:26), що, на думку одних тлумачів, означає і дану природу людини, і її досконалість, мету, до якої вона повинна прагнути; а з т. зр. інших, «образ» і «подоба» — синоніми. Людина уподібнюється Богу перш за все в тому, що їй дана влада над природою, а також в тому, що вона отримала від Творця «подих життя». Людина завдяки цьому стає «живою душею». Це поняття означає живу особистість, єдність життєвих сил, «Я» людини. Нефеш в плані зовнішнього вираження є плоть. Нефеш і Басарія характеризуються органічною єдністю (на відміну від грец. * Дуалізму, що протиставляв дух і плоть). Вищим початком в людині Старий Завіт іменує Дух (євр. Реах). Дух дарується Богом, він є сама невимовна сила життя, пізнання і активності. Коли дух залишає створену істоту, вона повертається в прах (Пс 103: 29).Ясно, — і це особливо важливо для всієї пізнішої східної антропології і аскетики, — що визнаючи плоть потужним знаряддям гріха, Апостол Павло ніколи не дає приводу вважати тілесне начало в людині злим самим по собі. Яка б жорстока боротьба не велася людиною проти своїх «діл плоті», це ніколи не буде для православного аскета боротьбою з самим тілесним початком, як таким і який нібито споконвіку злий і порочний по суті, а лише з гріхом що тілі оселився. У цьому згодні тлумачі й радянські дослідники Апостола Павла незалежно від їх віросповідних поглядів, настільки це очевидно. Якби плоть була сама по собі споконвіку гріховна, це призводило б нас до неприйнятного дуалізму в етиці та ніяк не могло б узгоджуватися з вченням того ж Апостола Павла про тіло, як храм Св. Духа (1 Кор. VI, 19-20) і про можливість приносити тіло Богу в жертву живу, святу, приємну (Рим. XII, 1). Сказане, звичайно, не повинно анітрохи применшувати свідомості нашої гріховності і, того, що, як каже К. Барт, релігійна людина гріховна, як така, бо совість пробуджується в релігійній свідомості. Він каже далі: «про людину, яка б не була грішна, ми нічого не знаємо».До 4 ст. до н. е. Церкві Старого Завіту не була відкрита таємниця посмертного буття, тому вона запозичила уявлення про посмертну участь людини у навколишніх народів, користуючись поняттям шеол, тобто області, де мешкають душі (нефеш) померлих (Пс 87: 11-19). Тільки в пізнішій частині Книги пр. Ісаї і в пр. Даниїла ми знаходимо свідчення віри в воскресіння (Іс. 26; Дан. 12: 2, порівн. 2 Мак. 7: 9).

Бог у Т Шевченка — це суддя, це найвища істина, що зумовлює звернення до його образу саме в поемах. Тарас ще в дитинстві добре усвідомлював, що Біблія — скарб, райський сад, невичерпне джерело радості й просвіти. саме цим і пояснюється існування біблійних мотивів і сюжетів у його творчості Згадаймо, скільки разів використовує поет слова Бог та Україна. в. с. ващенко, видатний дослідник словникового багатства кобзаря, обґрунтовано писав: «на жаль, мало ще вивчена так звана функціональна частотність слова, кількісні показники його вживання. адже не всі слова, не в кожному мовленнєвому зразку однорідні з погляду їх функціональних можливостей. вони виступають різнорідно, конкретизуються у своєму вжитку. одні слова виступають у певному контексті з великою активністю, як частотні у своєму використанні, інші з малою, обмеженою активністю, як рідковживані, навіть [3-7]. За даними В. С. ващенка, у поезії тараса Шевченка слово Бог трапляється 637 разів, прикметник Божий — 124, Господь — 121, Господній — 21. автор відзначає епітетно-означальне використання його: Божа воля, Божий глас, Божії глаголи, Божий день, Боже ім’я, Божа краса, Божі люди, Божа Мати, Боже місто, Боже небо, Божий народ, Божа правда, Божий пророк, Божий раб, Божий гріх, Божа роса, Божий світ, Божа воля, Боже село, Боже слово, Божий суд, Божа церква; численні словосполучення з цим словом: Бог милий, Бог святий, Бог милосердний, Бог істинний, Бог живий, Бог єдиний, Бог великий, Бог ласкавий, Бог всещедрий, Бог милостивий, Бог благий, Бог праведний, Бог світ, Бог сильний, Бог цар, Бог велика сила. усе це дає підставу В. С. ващенку сказати: «отже, слово Бог (Божий) виступає у творах тараса Шевченка одною з центробіжних словникових одиниць, від нього випромінюються в процесі функціонування численні й різноманітні значеннєві нюанси. воно покликано показувати, зображувати, оспівувати складне й величне життя людини в усіх його ознаках, не тільки найпростіших, а й глибинних, інтимних, дієспроможних. За його допомогою великий майстер художнього слова втілює в поетичну форму мудрі творчі задумки. так розкриваються й постають перед читачем численні явища суспільного життя, природи, людського буття, засудження поневолюючих явищ, грубого силування, раболіпного служіння. оспівуються добра людська доля, оптимізм, ідеал братолюбія, дружелюбності, любов і приязнь у людських відносинах, високі патріотичні начала» [3- 8]. Є якийсь величний символ і обітниця в тім, що роковини Шевченка припадають саме на час провесни, на дні, коли природа збуджується до життя, а мати-земля — до творчості. і день його народження, і день його смерті (09.03–10.03) замикаються в одне коло, творять один цикл — символ вічності. він схожий на вічність, якою овіяна книга книг — Біблія. нам, вдячним нащадкам, сам Бог велів працювати невтомно, щоб дорости до Шевченка, до розуміння його творів, зматеріалізувати його заповітну думу — мрію бачити незалежну й вільну, оточену добром державу — україну. в житті і творчості Богдана Лепкого святе Письмо мало так само величезне значення, оскільки з ним письменник був обізнаний з раннього дитинства. Для Богдана Лепкого, нащадка старовинного греко-католицького роду, Біблія була не лише джерелом духовних істин, а й джерелом мотивів, сюжетів, образів, джерелом натхнення усієї творчості.Переосмислення Біблійних матеріалів віднаходимо в поетичному циклі «Шевченко». в поезії «Літ тому сто» голос поета звучить мужньо, суворо й піднесено. Перед нами постає образ Шевченка-Месії, який прийшов у світ із благословення Господнього, щоб дати своєму народові слово Правди й волі. образи суму, ночі, темряви, що характерні для творчості Б. Лепкого і введені для контрасту, лише сильніше вирізняють сяйво мрії про волю, ще більше підсилюють внутрішню енергію, динаміку вірша: Лиш в темряві озвалися нічній Борба і труд: Благословляємо тебе на бій за люд! [1-18]. а як пророчо й життєствердно звучать рядки вірша «Хата» з того ж циклу: не сумуй, хатино біла, Що у тобі тільки горя. сеї ночі над тобою віфлеємська зійде зоря! … веселися, хатко біла, і ти, яблуне крислата, Бо поклониться вам низько і найвищая палата! [12-16]. Мимоволі виникає асоціація з Біблійною легендою про різдво Христове: образ ночі, віфлеємська зоря, у злиднях і безвісті народився син Людський, про якого згодом дізнається весь світ. а останні рядки вірша звучать, як Євангелійне «Богородице, Діво, радій, Благодатная, Господь із тобою!» [2-7]. також піднесено, як церковний гімн, звучить вірш «До тарасової Матері». в цій поезії в образі простої української жінки-селянки з дитиною на рукахми також упізнаємо високий образ Богородиці з ісусом-немовлям на руках, той самий образ суворого смутку, жертовності, знання, що її син належатиме усьому людству; впізнаємо також багатостраждальний образ україни: Біда і нужда на лиці, Зате достойне серце в груди, — Мати поетова! тобі вовіки честь і слава буде! [12-18].

Святий Григорій каже, що Бог створив стать в передбаченні можливості — але саме тільки можливості — гріха, щоб зберегти людство після гріхопадіння. Статева поляризація давала людській природі захист, не накладаючи на неї ніякого примусу; так дають рятувальний круг тому хто за бортом, від чого він зовсім не зобов'язаний кидатися за борт. Ця можливість стає актуальною лише з того моменту, коли в результаті гріха, який сам по собі не має нічого спільного з статтю, людська природа впала і закрилася для благодаті. Тільки в цьому грішному стані, коли розплатою за гріх стає смерть, можливе стає необхідним. Християнство стверджує, що, в силу розриву зв'язку з Богом чи в силу гріхопадіння, людина отримала шкіряні ризи. Під шкіряними ризами мається на увазі, перш за все, ту обмеженість, яка виникла в нашому тілі. Обмеженість, яка відчуває на собі весь вплив зовнішніх стихій. Людина не мала спраги, не мала голоду, не знала холоду — найголовніше — вона могла не зазнати смерті. Смерть стала наслідком гріхопадіння. У цьому сенсі деякі св. отці кажуть так: що людина була створена ні смертною, ні безсмертною. Цей сенс абсолютно очевидний: якщо б вона не згрішила, вона би була безсмертною, але, оскільки у неї була можливість своєї провини, отже, у неї була можливість і смерті. Що саме такий зміст вкладають св. отці, очевидно з самого біблійного оповідання: «Якщо скуштуєш від дерева пізнання добра і зла — помреш». Тобто, виявляється, що смерть є наслідком гріхопадіння, а не властивістю первозданної природи людини.І людська любов, пристрасне прагнення люблячих до абсолютного, в самій фатальності своєї поразки ніколи не перестає таїти щемливу тугу за раєм, з якої і народжуються героїзм і мистецтво. Але нове творіння у Христі, Другому Адамі, відкриває перед нами глибинний сенс того поділу, в якому безсумнівно не було нічого «доданого»; маріологія, любов Христа і Церкви і таїнство шлюбу проливають світло на повноту, яка виникає із створенням жінки. Але повноту цю ми бачимо лише частково, хіба тільки в єдиній особистості Пресвятої Діви, тому що ми продовжуємо перебувати в занепалому стані, і для виконання нашого людського покликання від нас вимагається не тільки цнотливість шлюбу яка підіймає людину, але також — а може бути і перш за все — цнотливість чернецтва що возвеличує шлюб. «Бог не створював смерті», — каже книга Премудрості. У стародавньому богослов'ї, наприклад, в розумінні святого Іринея, Адам не був ні необхідно смертним, ні необхідно безсмертним; його сприйнятлива, багата можливостями природа могла невпинно харчуватися благодаттю і настільки перетворюватися нею, щоб змогти подолати всі небезпеки старості і смерті. Можливості смертності існували, але існували для того, щоб людина могла зробити їх неможливими. Таким було випробування свободи Адама.Отже, древо життя, зростаюче посеред раю, і його плоди безсмертя давали якусь можливість: такою є в нашій християнській церковній дійсності Євхаристія, яка духовно і тілесно нас лікує, живить і зміцнює. Вона ставить двояку проблему: проблему пізнання добра і зла і проблему заборони як такої.Мова йде не про дерево, або як кажуть: «яблуко», а мова йде про інші, більш глибокі, сенси. Не в тому сенсі, що їй нікуди вже було вдосконалюватися, а в тому сенсі, що вона була створена повноцінною, але, при цьому, з нескінченною можливістю розвитку, вдосконалення.Ні знання взагалі, ні пізнання добра і зла зокрема самі по собі не є злом. Але саме це розрізнення передбачає більш низький буттєвий рівень, стан гріхопадіння. У нашому стані гріховності нам, звичайно, необхідно розпізнавати добро і зло, щоб творити перше і уникати другого. Але Адаму в раю знання це не було корисно. Саме існування зла передбачає свідоме віддалення від Бога, відмова від Бога. Поки Адам перебував у єднання з Богом і виконував Його волю, поки харчувався Його присутністю, таке розрізнення було некорисним. Християнство не заперечує значимості серця, воно говорить, що джерело життя є у серці. Розум не відчуває - він безпристрасний, а серце людини - це орган що відчуває. Людина ним переживає не тільки все те, що відбувається в навколишньому світі, але ним пізнає Бога. Цікаво, що органом пізнання Бога, є не розум, а серце. Євангеліє вказує, що від серця виходить помисли. Біблійні мотиви у творчості Богдана Лепкого тісно переплітаються з патріотичною тематикою, що зазвучала в період Першої світової війни. Голос поета-громадянина, що закликає український народ до відродження державності, соборності, зазвучав у цей період на повну силу. Дуже показовою у цьому плані є поезія «в храмі святого Юра». образи кривавої бійні, руїни, хаосу, контрастні до образів віри, надії, собору святого Юра, тобто «святого Переможця», також підсилюють світлі образи, потяг до життя і перемоги над смертю. слова Богдана Лепкого: Для вітчизни, волі, слави, Посвятимо всі наші сили, най нам свідком стане Бог! [1-12]. звучать присягою перед вівтарем матері-Вітчизни, як духовний заповіт усім прийдешнім поколінням. тема різдва та великодня надихнули поета на створення однойменних циклів: «в різдвяну ніч» (1915), «Під різдво» (1923), «З різдвяних настроїв» (1930), «в день воскресення» (1940), «великодні дзвони» (1941). у низці віршів, написаних під час Першої світової війни, звучить, коли релігійні свята духовно єднали людей, сповнювали їхні серця щирою втіхою.

Поезії релігійної тематики напередодні Другої світової війни сповнюються певного значення, набувають звучання, громадянського пафосу — це передчуття нової, ще страшнішої трагедії, що її зазнає людство, це і могутній заклик до єднання всіх людей доброї волі за мир і щастя на Землі. Богдан Лепкий був у поезії не лише мужнім і незламним громадянином- вмів бути також і ніжним, витонченим ліриком, елегантним співцем осені.Тема осені в нього має глибоке філософське значення: це не просте змалювання осінньої пори року, це — осінь життя, яка ніколи більш не повториться, це — пізня любов, яку людина відчуває найгостріше. «осінь» у Лепкого асоціюється також із невпинним плином часу, зі скороминучістю людського життя.

За глибиною філософських узагальнень лірику Б. Лепкого можна порівняти з «книгою екклезіястовою» із старого Заповіту. ті ж екклезіястові мінорна тональність звучання, смуток, туга, те ж одвічне питання про призначення людини на цій святій і грішній землі, про життя і смерть: Як шумно хвиля грає, Як бистро в діл біжить! усе, що є — минає, Міниться, мерехтить, як жемчуг. Порівняймо з екклезіястом: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно — і немає нічого нового під сонцем». А скільки життєвої мудрості приховано лише в кількох словах поезії «Бачиш?»: Прийде вона (осінь) і на нас — всьому свій час. Згадаймо екклезіястове неперевершене: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом!». В ліриці Лепкого відчуваємо ту ж екклезіястову думку про повторюваність певних подій у світі. Говорячи про Біблійні мотиви у творчості Богдана Лепкого, не можна не згадати його історичного роману «Мазепа». Зі сторінок цього твору до нас промовляє трагічна історія україни кінця ХV — початку ХV століть — духовний і політичний розкол, братовбивча війна, страшне втілення Біблійної легенди про Каїна й Авеля. ось як описує Богдан Лепкий падіння Батурина, яскраво відтворюючи дику оргію звуків, тріск пожежі, постріли самопалів, стогони, зойки й ридання мордованих людей, крики рукопашного бою, вигуки переможців, їх брутальну лайку, страшний рев худоби, що змішалися в щось незбагненно жахливе й непереможне, як сам кінець світу, як останнє коло пекла: «Цвітучий город перемінено в одну довгу та широку могилу, людському тілу завдано нову велику рану, яка не загоїться довго. Цілі століття буде палити свідомість народів, як тавро, випалене на серці розпаленим залізом». Здається, ще ніколи голос письменника не підносився так високо, протестуючи проти кривавого обличчя війни, що руйнує людське начало в Людині і дозволяє з винятковою жорсто. Кістю винищення одного народу іншим. Констатуючи на сторінках роману з документальною точністю жахливі історичні факти, Лепкий висвітлює, перш за все, такі етичні категорії, як «честь і безчестя», «вірність і зрада», «любов і ненависть», «життя і смерть». Подаючи в романі взаємодію патріотичного і загально людського, Богдан Лепкий підноситься до високих філософських узагальнень, створює образ суперечливої душі. Як же напрочуд сучасно звучать його слова: «українська душе, хто тебе може збагнути! Як Дніпро, ти широка, як пороги, шумлива й буйна, неспокійна, не довіряєш нікому, сама проти себе стаєш. всю вину на других складаєш, за собою не признаєш гріха. котрого з провідників своїх не обкидала камінням і болотом, навіть найбільшого з них, що вічною славою тебе покрив». Проте, незважаючи на весь трагізм зображуваних подій, у романі звучить і віра письменника у світле прийдешнє вітчизни, відчувається його глибинний релігійний світогляд, оскільки картини страждань, Батурина мимоволі асоціюються з Біблійною легендою про розп’яття Ісуса Христа, його терпіння і дивовижне воскресіння з мертвих: «Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою». Ця коротка Лепкова фраза — апофеоз мужності народу, мажорна тональність, що, як сонячний промінь, прорізує загальну мінорну тканину всієї іV частини роману «Мазепа» — «Батурин». тому й сприймається, як піднесений великодній гімн: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав, і всім, хто в гробах, Життя дарував!». Уваги в романі «Мазепа» потребує образ різдва Христового, адже містерія різдвяної ночі представлена в ньому не лише неперевершеної краси пейзажами, народними віруваннями, магічними діями, чарами. Письменник відтворює цей поетичний образ. Мальовничий різдвяний вертеп із його алегоричними дійовими особами є в творі передвісником того, що невдовзі весь гетьманський дім, перетвориться на суцільний кривавий вертеп. в образі різдва долі України Лепкий змальовує і грандіозне полотно — Полтавську битву: «в димах і копотах, в сопуху й крові, в зойках і риданнях на полтавських полях доля у злогах лежала. Що вона вродить? свободу і щастя чи горе і неволю?». В романі «Мазепа» біблійна символіка дуже тісно й напрочуд органічно переплітається з народною символікою. Білі коні, якими шестернею з великим почтом виїжджав гетьман, стають у романі невід’ємною частиною різдвяного пейзажу — чистого, білого снігу, урочистої тиші природи або веселих свят. Богдан Лепкий уводить до роману народну легенду про білих коней, якими їде Біла Пані: «Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з’являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою — з будою сани. і ніби хтось у них сидить. а як підійти, то коні і сани, і люди щезають». Створюється настрій, не радісний і святковий, знов-таки, передчуття близької біди. Біла Пані, білі коні — то вже не просто символи різдва, зими як пори року. вони є і символами зими людського життя, старості і символами смерті, що білим саваном, на знак жалоби, обгортає все навколо себе. вогняно-червоними і чорними барвами змальовані «коні-апока— символ страшної руїни, національної трагедії: «…розгукані, безпанські коні чвалували боєвищем, з очима, що червоніли, як вогняні рубіни. коні» .Підкреслюючи фаталізм Мазепи, Мотрі, обидовської, сотника Мручка та інших героїв, письменник застосовує народні прислів’я: «своєї долі навіть такими (білими гетьманськими) кіньми не об’їдеш…». «Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об’їдеш… Боже, хай діється воля твоя!»…В романі «Мазепа» трапляється знайомий нам із поезії Лепкого, християнський мотив покірності людини долі. Лиха доля — це неминуча плата за гріхи зради, перелюбу, зажерливості, заздрощів тощо: «великогрішні ми, тому і доля нам не сприяє. Бог не благословить». «Головою муру не переб’єш, буде, як Бог дасть. Ми тільки люди, звичайні, смертельні люди». Єдність християнської символіки та української народної відчувається і в інших образах твору. Часто в тривожних передчуттях героїв присутнє Біблійне число «дванадцять», — характерний для Богдана Лепкого символ. Відлуння цього твору є романі «Мазепа». в ньому цей символ вжито невипадково. він тісно пов’язаний з образами шведського короля карла 12 і створює навколо нього своєрідну ауру: святого подвижництва і самозречення, але разом із тим і якоїсь фатальної невідворотності долі, несе в собі колосальне емоційне навантаження, підсилює трагізм зображуваних подій: «тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година — судний день…». Гетьман Мазепа не любив півночі, «години духів», і тому радо пересиджував її на розмові з близькими собі людьми, наголошує Богдан Лепкий: «а може це, андрію, моя дванадцята година надходить?» войнаровському зробилося моторошно». Бронзовий годинник, символ життя, що на комині в Мазепинім кабінеті мелодійно вигравав свою курантову арію, вийшов з ладу і зупинився саме на дванадцятій годині, що також є передвісником смерті їх господаря, зупинки історії цілої україни. З національно-патріотичними мотивами в романі пов’язується й інший Біблійний образ — старозаповітна легенда про вигнання євреїв із Єгипту: «Гоненіє від фараонового гірше. антихристове гоненіє, милосте ваша». Широко представлений образ «Хреста» як образ трагічної долі України. Порівнявши на початку роману («Мотря», т. і) гетьманську булаву з тяжким Хрестом, що доведеться колись нести на нову, українську Голгофу, письменник далі узагальнює: «Ціле наше життя — це один хрест. і нелегкий». З образом України в романі «Мазепа» пов’язані й інші символи — християнські й українські народні: розколота на дві половини бандура Мотрі, ненароком розколота кочубеїхою ікона і… — розколота україна. У романі «Мазепа» Богдан Лепкий використовує велику кількість християнських молитов старослов’янською, давньоруською, українською, які звучать у мові гетьмана Мазепи, орлика, Чуйкевича, Мручка, Чечеля, кенігсена та інших героїв. Проте, крім оригінальних релігійних текстів — молитов за Україну, письменник застосовує у творі й свої, авторські, в дусі українських народних пісень та дум. Як і всі образи в романі, авторські молитви за Україну побудовані на різких і яскравих контрастах, тому тужливі настрої змінюються настроями праведного гніву, гордим і мужнім закликом до боротьби за свободу: «волга-таволга, волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести. Перехрести мене, братчику, перехрести. та не жменею і не кишенею, а шаблею, отак, отак, візьми шаблю в кулак: во ім’я отця і сина, хай буде ніч горобина, і святого Духа, хай буде завірюха, хай буде бій-перебій, кріпко, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, — амінь». і знов спалах гніву переходить у тихі скарги й стогони, в монотонне голосіння: «козаче, козаче, козаче… Хтось іде степами і плаче словами без слів. сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав». Створюється ефект безкрайого, спраженого безжальним сонцем простору і страждань, розтягнутих на віки. Змалювання безкрайого українського степу має в романі також надзвичайно важливе значення. кожна картина його, взята окремо, — це шедевр літературного мистецтва. Проте зображення його виходить далеко за рамки невимовної краси пейзажів. степ-мати — це образ самої матері-України, що, як жива істота, дихає, радіє, сумує, скаржиться, молиться і страждає разом зі своїми безталанними дітьми, які йдуть безкраїми просторами за своїм провідником, мов стародавні євреї за пророком Мойсеєм. одна з найголовніших заповідей Господніх — «не вбивай» — стала назвою ііі тому роману «Мазепа». Ця ж думка проймає все полотно твору і є в ньому основоположною, оскільки весь твір — це гнівний протест проти страхіть війни.

Апостол вживає такі вирази: «серце» (52 рази), «душа» (13 разів), «дух» (146 разів), «плоть» (91 разів), «розум» (21 разів), «совість» (20 раз)[10], привносячи до того ж поділ людини на «внутрішню» і «зовнішню». Теми біблійної антропології в Новому Завіті найбільше досліджує ап. Павло. Тіло (грец. Soma) так само, як і в Старому Завіті, розуміється ним як Боже творіння, як храм Духа, а в Церкві — член Тіла Христового (1 Кор 6.15:19), отже, апостол не сприймає платонівського ставлення до фізичної природи людини. Душа є носій почуттів і життя. Душа і тіло складають живу єдність, іменовану «плоттю», яка руйнується в смерті і відновлюється у воскресінні. У той же час апостол вживає термін «плоть» для характеристики немічного і гріховного стану людини (напр., Гал 5:19). У цьому сенсі люди, обмежені псіхофізичним світом, іменуються «плотськими» і «душевними». (До них належать і ті, хто підміняє вищі духовні цінності чисто земними спонуками і пристрастями: 1 Кор 2:14; 2 Кор 11:18). Вище начало в людині — це Дух. Дух у поєднанні з «плоттю» (тобто психофізичною єдністю тіла і душі) творить повноту людини (1 Сол 5:23).

Оскільки Бог є Дух (Ін 4:24), то і в людині, створеному за Його образом і подобою, дух повинен панувати. У дусі зосереджені не тільки вищі творчі, містичні і моральні можливості, а й покликання людини брати участь в задумах і діяннях Божих. Тому і все створіння, підкорена злу, очікує з'явлення синів Божих (Рим 8: 20-22). В ранній Церкві покладання рук на новоохрещеного для наділення його даром Святого Духу започаткувало таїнство миропомазання. У Східному християнстві миропомазання продовжували правити негайно після водного хрещення. Розділення на обряди відбулось у Західному християнстві. Кожен з поглядів на хрещення Духом, що існують поміж християнськими традиціями, можна віднести до однієї з трьох основних груп: хрещення Духом як таїнство освячення , як переродження , а також як отримання сили на свідчення та релігійне покликання . У східних Церквах із переходом на масове хрещення дітей та збереженням ранньоцерковної дисципліни про вділення трьох таїнств християнського тайновведення у одній відправі таїнство миропомазання стали здійснювати священики через помазання новопросвічених миром, яке освячував єпископ. Згідно з цією традицією православний требник приписує священикові одразу після хрещення вділяти охрещеному таїнство миропомазання. Творячи знак хреста на чолі, ніздрях, устах, вухах, грудях, руках, ногах новопросвіченого священик помазує його святим миром та проказує при кожному помазуванні слова: «Печать дара Святого Духа».Римо-католицька церква вчить, що хрещення, конфірмація і Євхаристія — таїнства християнського втаємничення — закладають основу християнського життя.[4-11] Життя християнина базується на хрещенні. Воно є «дверима духовного життя» і «означає і здійснює це народження з води і Духа». Помазання після хрещення (миропомазання) означає передавання дару Святого Духа новоохрещеному і заповідає друге помазання святим миром, яке буде дане пізніше при конфірмації, яка «підтверджує» й завершує хрещальне помазання.

Прийняття таїнства конфірмації необхідне для доповнення благодаті хрещення. Католики вірять, що наслідком миропомазання є повне вилиття Святого Духа, як воно було колись дане апостолам у день П'ятдесятниці. Для того, кому вділяється конфірмація, таїнство збільшує сім дарів Святого Духа (страх Божий, знання, мужність, рада, розум, мудрість, побожність), а також більш повно єднає з Христом і Церквою, дає силу сповідувати Христа й захищати віру. Обряд конфірмації направляє охрещену людину до місії. Багато літургійних текстів нагадують вірянину, якого миропомазують, що дар Святого Духу дається зі сподіванням, що його буде використано для служіння церкві й світу. Основне положення щодо хрещення Духом полягає в тому, що хрещення Святим Духом відбувається одночасно з переродженням, коли ті, хто мають віру в Ісуса Христа, отримують Святого Духа й приєднуються до тіла Христа (Церкви). Уявлення євангельських християн-баптистів про хрещення Святим Духом теж тісно пов'язане з концепцією переродження (відродження або народження згори). На їх думку, в Новому Заповіті хрещення Святим Духом не є ані водним хрещенням, ані сповненням Святим Духом, ані переживанням, що слідує за відродженням і спасінням людини. Вважається, що це абсолютно різні події, хоча іноді вони можуть збігатись у часі. Як, наприклад, хрещення і сповнення Духом у день П'ятидесятниці, завдяки чому охрещені отримали незвичні дари. хрещення Святим Духом являє собою одноразову дію, в той час як сповнення Святим Духом відбувається знову й знову, тобто є повторюваною подією. Схожим чином, церкви Руху святості наголошують на суцільному освяченні як на визначеному переживанні, пов'язаному з хрещенням Духом. Освячення є дією Бога після переродження, яка перетворює віруючих у подібність зі Христом. Це стає можливим завдяки початковому освяченню (яке відбувається одночасно з переродженням і виправданням), суцільному освяченню і тривалій вдосконалюючій дії Святого Духа, яка досягає найвищої точки при прославленні . Суцільне освячення (на противагу початковому освяченню) є дією Бога, за якої віруючий звільняється від вродженого гріха та може всього себе присвятити Богу. Ближче до кінця XIX століттяу понятті «хрещення Святим Духом» акцент поступово перемістився від ідеї освячення й святості до ідеї отримання сили на служіння. Переважно на підставі Лк. 24:49 і Дії 1:5,8. Саме в такому контексті спалахнуло п'ятидесятництво, на довгий час найновіша й найуспішніша гілка християнства. В класичному п'ятидесятництві під хрещенням Святим Духом розуміють окреме та відмінне переживання, яке відбувається через певний час після переродження. Це переживання споряджає та дає віруючим, сповненим Духом, силу на свідчення й служіння. Звідси також походить переконання, що духовні дари, згадані в Новому Заповіті, потрібно шукати й використовувати задля збудування Церкви в наші дні. П'ятидесятники вірять, що хрещення Святим Духом супроводжується фізичним свідченням говоріння іншими мовами (глосолалія). Відповідно до п'ятидесятницької біблійної інтерпретації, з Євангеліє від Івана (20:22) видно, що учні Ісуса вже були народжені згори до того, як Святий Дух зійшов на день П'ятидесятниці. Також вони цитують біблійні приклади в книзі Дії (розділи 2, 8, 10 і 19), показуючи, що в Новому Заповіті поширене хрещення Святим Духом, яке відбувається після навернення. Слідуючи біблійному взірцю, вони стверджують, що християни сьогодні також повинні молитися за це хрещення, яке приносить більшу силу для служіння й свідчення. На думку п'ятидесятників, християни у день П'ятидесятниці не просто прийняли інтелектуально якесь положення у вченні, що визначає ортодоксальну доктрину про Святого Духа. Вони також не задовольнились мовчазною згодою з туманною ідеєю, що в якийсь невизначений спосіб Святий Дух передавався їм під час навернення. Вони радісно та вдячно визнавали Його благі дії у їхньому переродженні й освяченні, але їх власне особисте прийняття Святого Духа було вкрай яскравим переживанням. Вони знали, коли Він прийшов, куди Він прийшов і як Він прийшов. Ніщо не розкриває це більше, ніж пронизливе запитання апостола Павла до деяких учнів, в яких він негайно відчув духовну нестачу життєво необхідної частини їх християнського спадку: «Чи ви Духа Святого одержали…?» В п'ятидесятницькому досвіді хрещення Духом може бути доволі драматичним, як свідчить ранній п'ятидесятницький проповідник і богослов, Вільям Дарем, про свій випадок хрещення Духом: Історичним корінням сучасних християн-харизматів є харизматичний рух 1960-х і 1970-х років. Вони відрізняються від п'ятидесятників, оскільки припускають різні точки зору щодо того, чи хрещення Духом відбувається після навернення та чи інші мови завжди є ознакою отримання хрещення. Спільноти з Католицького харизматичного руху вірять, що існує наступне переживання посилення Святим Духом. Наголос в цій події робиться на вивільненні існуючих духовних дарів, які вже було дано людині через водне хрещення і миропомазання. Протягом 1980-х років з'явився інший рух оновлення, названий Третьою хвилею Святого Духа

Висновки

Будемо жити на землі для неба, а не для пекла. Жити для неба – це робити добро, любити ближніх, не робити зла, не робити шкоди один одному і тоді дорога наша пряма в Царство Боже, а там вічне блаженство. Ось мета нашого земного життя .Отже, розглянувши в контексті світового мистецтва лише невеличку частину Біблійних образів, використаних у поетичній і прозовій творчості українських письменників, зокрема тараса Шевченка і Богдана Лепкого, бачимо, як випромінюють вони у процесі функціонування численні й різноманітні значеннєві нюанси, змальовують, розкривають складне й суперечливе, оспівують прекрасне й величне життя людини в усіх його проявах, не лише найпростіших, а й глибинних інтимних, дієспроможних. так розкриваються і постають перед нами явища суспільного життя, людського буття, засудження грубої сили, підступу, зради. разом із тим оспівуються загальнолюдські ідеали й високі національно-патріотичні начала. Хрещення Святим Духом в багатьох місцях описується як «Я виллю від Духа Свого», «злив Він», «прийняли́ вони Духа Святого», «зли́нув Святий Дух», «Дух Святий злине на вас», «зійшов на них Дух Святий». «Виллю» говорить про «надмір» і відображає сказане в Івана 3:34 «Духа дає Бог без міри». Вирази «зійшов на», «сходив на» стосуються твердження Ісуса в Луки 24:49 «І ось Я посилаю на вас обі́тницю Мого Отця; а ви позоста́ньтеся в місті, аж поки зодя́гнетесь силою з висоти.» Слова «сходити на» і «зодягнутись» говорять про обдарування Святим Духом, володіння ним. Розповідь у Діях починається з розп'яття і воскресіння Ісуса. Воскреслий Ісус наказує Своїм учням[en] чекати в Єрусалимі на хрещення Святим Духом і пообіцяв їм: «ви при́ймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками бу́дете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього кра́ю землі.» Після Свого вознесіння Він вилив Святого Духа в новій повноті й силі. В Новому Заповіті месіанські очікування сповнилися у день П'ятидесятниці, як це записано в книзі Дії (2:1-4). Християнська община зібралася разом у Єрусалимі. Почувся звук з небес як буревій і язики, схожі на язики полум'я, опустилися на кожного. Вони сповнилися Духу Святого й почали говорити іншими мовами, чудесним способом прославляючи Бога іноземними мовами. Зібрався натовп, до якого звернувся апостол Петро. Він заявив, що те, що відбулося було виконанням пророцтва пророка Йоіла — «І буде останніми днями, говорить Госпо́дь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, — і будуть пророкува́ти сини ваші та ваші до́ньки». Потім він пояснив як виливається Дух, розповідаючи про служіння Ісуса, Його страсті, а потім проголосив про воскресіння Ісуса та Його сходження на престол по праву руку від Бога-Отця. У відповідь натовп запитав Петра про те, що їм робити. Він відповів, що вони повинні покаятися і хреститися задля прощення гріхів, щоб отримати дар Святого Духу. Петро закінчив свою промову, зазначаючи, що «для вас ця обі́тниця, і для ваших дітей, і для всіх, що дале́ко знаходяться, кого б тільки покликав Госпо́дь, Бог наш.» Хрещення Святим Духом зустрічається і в інших місцях Дій. Блага звістка була проголошена в Самарії і апостоли Петро та Іван були відправлені з Єрусалиму. Новонавернені прийняли водне хрещення, але Святий Дух на них ще не зійшов. Самаряни отримали Святого Духа, коли Петро та Іван поклали на них свої руки. Апостол Павло також наповнився Духом Святим, коли Ананія з Дамаска поклав на нього свої руки, а після цього Павло прийняв водне хрещення. Пізніше в Діях Петро проповідував благу звістку дому сотника Корнилія, язичника. Коли він проповідував, Святий Дух зійшов на всіх, хто слухав, і вони почали говорити іншими мовами. Віруючі євреї, що були з Петром, дивувалися, що дар Духа Святого полився також на язичників. Люди з цього дому прийняли водне хрещення. Коли апостол Павло був в Ефесі, він знайшов там учнів та дізнався, що вони не знали про існування Святого Духа, а лише прийняли хрещення Івана Хрестителя. Після того як Павло хрестив їх в ім'я Ісуса, він поклав на них свої руки, на них зійшов Святий Дух і вони почали говорити іншими мовами й пророкувати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Біблія. Старий Заповіт. — К.: Україна, 1992. — 952 с. 2. Біблія. Новий Заповіт. — К.: Україна, 1992. — 296 с. 3. Ващенко В. С. Слово Бог у поезії Т. Г. Шевченка / Василь Ващенко. — Харків: вільна думка, 1992. — № 4/5. — с.7–8. 4. Драгоманов М. П. Шевченко / Михайло Драгоманов. — Львів: світ, 1989. — с. 56–57. 5. Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація: посібник для вчителя / Григорій клочек. — к.: освіта, 1998. — 238 с. 6. Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / олександр кониський. — к.: наукова думка, 1991. — C. 45. 7. Костомаров М. і. Спогади про Тараса Шевченка. спогад про двох малярів / Микола костомаров. — к.: Дніпро, 1982 р. — 421 с. 8. Лепкий Б. Мотря / Богдан Лепкий. — к.: Дніпро, 1992. — 461 с. 9. Лепкий Б. Не вбивай. Батурин /Богдан Лепкий. — к.: Дніпро, 1992. — 534 с. 10. Лепкий Б. Полтава / Богдан Лепкий. — к.: Дніпро, 1992. — 484 с. 11. Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер /Богдан Лепкий. — к.: Дніпро, 1992. — 266 с. 12. Лепкий Б. Твори: в 2 т. /Богдан Лепкий. — к.: Дніпро, 1992. — т. !. — 861 с. 13. Сулима В. і. Біблія і українська література: навч. посібник /Василь Сулима. — к.: освіта, 1998. — 400 с. 14. Шевченко Т. Г. Кобзар / Тарас Шевченко. — к.: Дніпро, 1987. — 639 с. 15. Академічне релігієзнавство. За ред. А.Колодного. – Львів, 2007. 16. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового заповіту: із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена. - К., 2002. 17. Білоусенко О. Новий Заповіт. Біблійна історія. - К, 1993. 18. Бодак В.А. Релігія і культура: взаємозв’язок і взаємовплив. – Київ-Дрогобич, 2005. 19. Галлей Г. Біблейський довідник Геллея. - Торонто, 1985. 20.Дарманський П.Ф. Земні джерела "Святого Письма". - К., 1985. 21.Конфесіологія релігії. Колект. монографія. За ред. А.Колодного і Л.Филипович. – К., 2009. 23.Косовський Біблійні оповіді. К.. 1978. 24.Кривельов І.А. Книга про Біблію. - К., І965. 25.Любчик В. Біблійні пророцтва в світі катаклізмів ХХ століття. Монографія.– К., 1993. 26.Павленко П.Ю. Етнічне та універсальне в ранньому християнстві: засади, особливості, тенденції. Монографія. – К., 2009. 27.Ренан Є. Євангелія. Ярославль, 1993. 28.Семаха Є. Біблійна історія Старого Завіту. - К, 1992. 29.Сошенко К. Біблійні мотиви в образотворчому мистецтві України.- К., 2002 30.Сулим. В. Біблія і українська література. – К, 1998 31.Berkouwer G.C., Man: The Image of God, Grand Rapids (Mich.), 1962; 32.Gelin A., L'Homme selon la Bible, P., 1968 (англ. пер.: The Concept of Man in the Bible, L., 1968); 33.Kummel W.G., Man in the New Testament, Phil., 1963; Enc.Kat., t.1, s. 690–94.

Для студентів та аспірантів . Основною метою є ознайомлення з основами наукових досліджень. Огірко І.В. Інтелектуальне колективне навчання