Моделі народовладдя і реалізації

Моделі народовладдя і реалізації[edit]

Анотація[edit]

Конституція України проголосила носієм суверенітету і єдиним джерелом влади народ, що її реалізує безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Вищім та безпосереднім вираженням влади народу є саме є референдум і вільні вибори. Форми безпосереднього народовладдя, що закріплені в Розділі 3 Конституції відіграють визначальну роль для сучасного вітчизняного конституціоналізму, визначення напрямів розвитку громадського суспільства та держави, він надає можливість забезпечити вільне волевиявлення громадянина з самого широкого спектру питань. Державна влада і місцеве самоуправління функціонують ефективно саме за наявності розвинутих інститутів прямої демократії. Сьогодні практика застосування загальних форм безпосередньої демократії значно випереджає теоретичні розробки в даній області. Саме це питання є об’ємне, а в той же час існує велика кількість прогалин і протиріч у можливості конституційного закріплення нових форм безпосередньої демократії, особливо у правосудді.Пряма демократія в державно-правовій системі виконує «забезпечення підконтрольності та відповідальності представницьких органів перед своїми виборцями, обмеження її свавілля. Іншими словами, пряма демократія є специфічний механізм, інститут всередині демократичного режиму, що врівноважує здійснення влади за допомогою представницької демократії. Ідея народного суверенітету відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку суспільства, у формуванні демократичних засад політичного життя різних країн.

Ключові слова: народовладдя, форми безпосередньої демократії, референдум, судова влада, правосуддя, конституція, конституціоналізм, органи державної влади, судова влада, принцип народовладдя, організація судової влади, здійснення прямої демократії.

Актуальність тематики дослідження.[edit]

Демократичні перетворення сучасного суспільства, формування в нашій державі саме “правової держави”, зумовлюють розвиток форм народовладдя, досконало формують участь населення у дер-жавному управлінні та вирішують ряд питання питань місцевого значення. Український народ, що є єдиним джерелом влади має всі можливості щоб створити правові та організаційні передумови для прямого здійснення влади громадянами України [1, c. 79].Конституція України проголосила носієм суверенітету і єдиним джерелом влади народ, що її реа-лізує безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Вищім та безпосе-реднім вираженням влади народу є саме є референдум і вільні вибори. Форми безпосереднього на-родовладдя, що закріплені в Розділі 3 Конституції відіграють визначальну роль для сучасного вітчиз-няного конституціоналізму, визначення напрямів розвитку громадського суспільства та держави, він надає можливість забезпечити вільне волевиявлення громадянина з самого широкого спектру питань. Державна влада і місцеве самоуправління функціонують ефективно саме за наявності розвинутих інститутів прямої демократії. Сьогодні практика застосування загальних форм безпосередньої демо-кратії значно випереджає теоретичні розробки в даній області. Саме це питання є об’ємне, а в той же час існує велика кількість прогалин і протиріч у можливості конституційного закріплення нових форм безпосередньої демократії, особливо у правосудді [2, c. 11]. Автори вказують, що здійснення правового захисту конституції входить до повноважень народу, які він вправі здійснювати і безпосередньо, і шляхом опосередкованого народовладдя.

Метою дослідження є здійснення аналізу поглядів вчених, що стали базою для обґрунтування інституту народовладдя та практики його застосування.

Аналіз наукових публікацій.[edit]

Питання форм безпосередньої демократії (народовладдя) були розглянуті у роботах Авраменко С., Дюнана Л., Жаровської І., Кочерги А., Оніщука М., Комарової В., Котляревского С., Прієшкіна О., Погорілка В., Станійчук М., Стори А., Мамичева В., Соломонова С., Самородової-Богацької Л., Федоренка В. та ряду інших.Дослідження окремих аспектів проблеми у вітчизняній юридичній доктрині переважно в контексті права на судовий захист або організації судової влади здійснювали такі науковці, як С. Афанасьєв, Я. Берназюк, Т. Бринь, П. Вовк, А. Головін, В. Грибанов, М. Громовчук, В. Гультай, Ю. Грошевий, І. Голосніченко, В. Долежан, О. Зудіхин, К. Кобилянський, В. Колісниченко, В. Комаров, С. Короєд, Криштоф, В. Крижановський, О. Кружиліна, В. Лемак, О. Лемак, Л. Липачова, Т. Лукаш, І. Ма-рочкін, О. Марцеляк, С. Нечипорук, Н. Сакара, А. Селіванов, А. Стрижак, Ю. Тодика, М. Тесленко, І. Факас та ряд інших. Тому ефективне функціонування інших реальних і дієвих способів правового захисту Конституції України, зокрема здійснення цієї місії Українським народом, мають значення, яке важко переоцінити. Питанням конституційно-правового статусу народу, реалізації його функцій та повноважень, зокрема в сфері формування органів державної влади, більшою чи меншою мірі, присвячували свої наукові праці такі вітчизняні вчені як: Д.М. Бєлов, Л.В. Бориславський, С. Головатий, М.В. Громовчук, І.М. Жаровська, В.С. Журавський, В.М. Кампо, М. Козюбра, В.Д. Людвік, О.Г. Мурашин, П.М. Рабінович, С.В. Різник, О.В. Радченко, М.Д. Савенко, М.В. Савчин, М.В. Селіванов, І.Д. Сліденко, П.Б. Стецюк, Ю.М. Тодика, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, С.В. Шевчук, Ю.С. Шемшученко та ін. Відомий французький мислитель Ж. Ведель писав: «Очевидно, що найбільша ідентифікація ке-руючих та керованих здійснюється за прямої демократії, коли сам народ без посередників вирішує усі питання, пов’язані з громадськими справами, чи йде мова про законотворчість, адміністративне управління чи про відправлення юстиції, коли кожний в повній мірі виступає в якості керуючого або керованого. Але не менш очевидно й те, що подібна система непридатна в сучасній державі незалеж-но від її розмірів. Тим не менш пряма демократія лишається ідеалом, який буде надихати організацію компетенцій, яку керуючі повинні будуть делегувати керованим» [3, с. 101-102.]Проте на таку, дещо песимістичну позицію, можна навести погляди Л. Шипілова, щодо пря-мої демократії, який відзначає, що доступ до вказаного ідеалу зумовлює конвергенцію «чистих» безпосередніх форм здійснення влади із професійною діяльністю державних органів. Лише за по-стійної взаємодії представницької форми у всіх її видах із безпосередніми інститутами здійснен-ня народовладдя може здійснюватися перманентна легітимація делегованої влади, двосторонній зв’язок поміж народом та його представниками, забезпечуватися стан масової політичної участі [4, с. 100].Як справедливо зазначає С. Авак’ян, «Проблеми народовладдя ніколи не втрачають актуальності в силу ряду причин: про належність влади народу говорять конституції, тому потрібно з’ясовувати його суть і способи здійснення; в якій мірі народовладдя дійсно реалізується народом або він всього лише наділяється можливістю сформувати органи, яким і віддані повноваження публічної влади; наскільки ефективно народовладдя як практика і як наукова категорія» [5, с. 4].Ідейною основою народовладдя виступає народний суверенітет, тобто верховенство влади народу, яка фактично і здійснюється в інтересах народу. Ідея народного суверенітету відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку суспільства, у формуванні демократичних засад політичного життя різних країн [6, с. 14]. З цього приводу В. Ткаченко зазначає, що демократія передбачає встановлення підкон-трольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов’язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права [7, с.389].Не дивлячись на ряд складнощів участі народу у здійсненні владних функцій які існували в стародавні часи та середньовіччя, за твердженням В. Руденко, доктрина народного суверенітету мала далекосяжні наслідки. На думку вченого, перш за все, з неї випливала певна абсолютизація демократії, і навіть демократичний авторитаризм. Якщо носій влади – сам народ, то за словами автора, немає ніякої необхідності якось обмежувати його волю. Проте науковець підкреслює, що послідовне проведення в життя доктрини народного суверенітету загрожувало обернутися однією з найстрашніших тиранії – тиранією народних мас. Тому, як це не парадоксально, але поряд з бороть-бою проти абсолютизму «третього стану» необхідно було вирішити ще одну задачу – під гаслом на-родного суверенітету мінімізувати можливості реального здійснення політичної влади народними масами. Дане завдання було вирішене шляхом запровадження вже відомого нам представницького правління [8, с. 87-88].Слід зазначити, що пряма демократія в державно-правовій системі виконує «забезпечення під-контрольності та відповідальності представницьких органів перед своїми виборцями, обмеження її свавілля [9, с. 136] Іншими словами, пряма демократія є специфічний механізм, інститут всередині де-мократичного режиму, що врівноважує здійснення влади за допомогою представницької демократії.На думку авторів, при визначенні поняття «безпосереднє здійснення влади народом» слід відштовхуватись від основних його ознак, зокрема того, що це процес безпосереднього виявлення волі народу або його частини, який здійснюється у формах, на які немає прямої заборони в нормах Також дослідивши становлення та особливості сучасного інституту представницького та безпосереднього народовладдя, автори роблять висновок про виняткову роль обох форм реалізації цього інституту в ефективному захисті конституції народом. На підставі аналізу досвіду зарубіжних країн та вітчизняного законодавства виокремлено наступні функції безпосереднього здійснення влади народом: державне будівництво; установча; законотворча; об’єднуюча; культурно-виховна; затверджувальна. Зазначено, здійснення державної влади народом є одночасно критерієм існування демократії та одним з центральних елементів політичних прав громадянина, а реалізація народного суверенітету фактично відбувається в процесі здійснення державної влади народом. Рівень розвитку народовладдя в конкретній країні, тобто реальний вплив волі народу на вирішення питань державного та суспільного життя, визначає об’єктивний рівень демократичності держави. Відзначається, при визначенні поняття «безпосереднє здійснення влади народом» слід відштовхуватись від основних його ознак, зокрема того, що це процес безпосереднього виявлення волі народу або його частини, який здійснюється у формах, на які немає прямої заборони в нормах Конституції та законів, з питань, що становлять суспільний інтерес, який спричиняє виникнення юридичних наслідків та участь в якому гарантується державою. Функції інститутів безпосереднього народовладдя – це основні напрямки впливу, які виражають їх соціальне призначення. На підставі аналізу досвіду зарубіжних країн та вітчизняного законодавства виокремлено наступні функції безпосереднього здійснення влади народом: державне будівництво; установча; законотворча; об’єднуюча; культурно-виховна; затверджувальна. Автори вказують, що здійснення правового захисту конституції входить до повноважень народу, які він вправі здійснювати і безпосередньо, і шляхом опосередкованого народовладдя. Також дослідивши становлення та особливості сучасного інституту представницького та безпосереднього народовладдя, можемо зробити висновок про виняткову роль обох форм реалізації цього інституту у ефективному захисті конституції народом. Саме взаємодія і взаємодоповнення безпосереднього і опосередкованого народовладдя є умовами найдосконалішого формулювання і реалізації волі народу, зокрема і в питанні правового захисту основного закону. Постановка питання. Правова система України ґрунтується на закріпленому статтею 5 Конституції України основоположному принципі, що єдиним джерелом державної влади та носієм суверенітету є народ. Національна адаптація ідеї правового захисту конституції в Україні задумувалася як один з засобів демократизації нової незалежної держави на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Водночас практика реалізації цих принципів, як і в багатьох інших сферах суспільного життя в Україні, не завжди відповідала їх декларованим положенням. Адже, враховуючи особливу природу конституції, яка є не тільки юридичним, а й політико-правовим документом, державні органи, на яких покладено функцію здійснення конституційного контролю, нерідко стають заручниками особливостей національного політичного процесу. У юридичній літературі висловлюються різні визначення поняття «форма (інститут) безпосередньої демократії». Із юридичної наукової літератури відомо, що під формами безпосередньої демократії розуміються «способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким органам або особам». Форми безпосереднього народовладдя, що закріплені в Розділі 3 Конституції відіграють визначальну роль для сучасного вітчизняного конституціоналізму, визначення напрямів розвитку громадського суспільства та держави, він надає можливість забезпечити вільне волевиявлення громадянина з самого широкого спектру питань. Державна влада і місцеве самоуправління функціонують ефективно саме за наявності розвинутих інститутів прямої демократії. Сьогодні практика застосування загальних форм безпосередньої демократії значно випереджає теоретичні розробки в даній області. Саме це питання є об’ємне, а в той же час існує велика кількість прогалин і протиріч у можливості конституційного закріплення нових форм безпосередньої демократії, особливо у правосудді. Виклад основного матеріалу. Правова система України ґрунтується на підході, що єдиним джерелом державної влади та носієм суверенітету є народ, що закріплено статтею 5 Конституції України, тому вкрай важливо дослідити юридичні інструменти та форми здійснення народом своєї влади. Пріоритет прав людини, визнання людини найвищою соціальною цінністю, вирішення державних справ на основі волі більшості, при одночасному гарантуванні правового статусу меншості, є тими складовими, які в сукупності становлять основу та умови існування демократичного режиму. Хоча дослівно з латинської термін «демократія» означає «влада народу», все ж не будемо вдаватись до розмиття меж між концепціями демократичного режиму та здійснення народовладдя, адже ці поняття належить до різних площин: демократія – це режим, а здійснення влади народом – це політико-правовий процес2. Цікавим для юридичної науки є також співвідношення категорій «політичні права громадянина» та «здійснення влади народом». Зазначимо, що народний суверенітет визначається як правосуб’єктність народу в таких питаннях, як формування своєї держави, визначення конституційної моделі характеристик держави, обрання представників до органів держави та місцевого самоврядування, володіння, користування та розпорядження ресурсами, а також вирішення інших питань державного буття. Оскільки Український народ – це сукупність громадян України різних національностей, систему політичних прав та обов’язків громадян можна справедливо вважати основою для здійснення влади народу3. Зв’язок між політичними правами окремого громадянина та здійсненням державної влади народом є нерозривним, адже політичні права громадянина є інструментом для здійснення волі народу; натомість режим, за якого державна влада реалізується народом (демократія), є гарантією забезпечення політичних прав громадян. Отож, здійснення державної влади народом є одночасно критерієм існування демократії та одним з центральних елементів політичних прав громадянина, а реалізація народного суверенітету фактично відбувається в процесі здійснення державної влади народом. Рівень розвитку народовладдя в конкретній країні, тобто реальний вплив волі народу на вирішення питань державного та суспільного життя, визначає об’єктивний рівень демократичності держави. В науці конституційного права поширене вживання звороту «участь громадян в управлінні державними справами», під яким П. Грабильніков розуміє можливість, гарантовану Конституцією України та законодавством безпосередньо або через представників брати участь у здійсненні влади народу, державної влади, місцевого самоврядування, доступу до несення державної служби, до здійснення правосуддя, прирівнюючи його таким чином до здійснення влади народу4 [22, c. 197]. Право на управління державними справами є лише елементом масиву політичних прав, відмінною ознакою якого є участь кожного громадянина особисто та безпосередньо. Погоджуючись з тим, що право на управління державними справами є складовою політичних прав громадян, які включають також право на свободу об’єднання громадян (в політичні партії та громадські формування), на мирні беззбройні збори, походи, мітинги, демонстрації, на спрямування індивідуальних та колективних письмових звернень або на особисте звернення дο органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб, висловлюємо переконання, що громадяни можуть здійснювати управління державними справами не лише безпосередньо, але й через обраних представників (народних депутатів, Президента України, депутатів місцевих рад, міських голів). Здійснення влади народом включає не лише управління державними справами (формування складу органів держави та місцевого самоврядування, здійснення державної влади на постах державного апарату, участь в правосудді через присяжних та народних засідателів, прийняття рішень та законів на референдумах), але й реалізацію установчої влади народом шляхом прямої демократії, в результаті здійснення якої і створюється держава, управління справами якої належить до можливостей народу. У міжнародно-правових документах (Загальна декларація прав людини 1948 р. та Міжнародний пакт про громадянські політичні права 1966 р.) містяться такі поняття як «управління власною країною» та «ведення справ держави». На нашу думку, за своїм змістом ці поняття можна прирівняти до передбаченої законодавством України концепції «участь в управлінні державними справами». Здійснення народної влади відбувається у двох загальновизнаних формах: безпосередній (прямій, особистій) та опосередкованій (непрямій, представницькій) – через виборні установи або представницькі органи. Основою здійснення безпосереднього народовладдя є природно-правовий підхід, який визнає народ джерелом влади, а безпосереднє народовладдя – пріоритетним та безумовним способом її здійснення. Загальна декларація прав людини 1948 року встановила право кожної людини (не залежно від громадянства) брати участь в «управлінні власною країною безпосередньо або через вільно обраних представників»5. Здійснення влади народу у безпосередній формі історично передувало виникненню інститутів представницького народовладдя – так зразками безпосереднього здійснення влади народу є народні збори в Давній Греції, віча в Київській Русі, загальні збори в Україні часів Гетьманщини, збори громадян міст, які були наділені Маґдебурзьким правом. Здійснення народовладдя передбачає чотири обов’язкові елементи: ініціативу народу; активність, спрямовану на реалізацію ініціативи; пряму участь у вирішенні питань державного життя та усвідомлення моральної відповідальності народу за наслідки здійснення своєї волі. Здійснення влади народу є провідною категорією конституціоналізму, проявом установчої влади, яка належить виключно народу, та є первинною відносно всіх інших інститутів держави. Вибори та референдум є найдосконалішими формами здійснення безпосереднього народовладдя, адже в результаті їх проведення воля народу щодо певного питання державного життя не лише формується, проявляється, обробляється та фіксується, а й набуває юридичної сили, тобто легітимізується. В Конституції України інститути виборів та референдуму отримали регламентацію в окремому розділі, процес внесення змін в який є суттєво ускладненим, а їх значимість підкреслюється логічним розміщенням розділу ІІІ «Вибори. Референдум» відразу після розділів, які визначають загальні засади конституційного ладу і правовий статус людини і громадянина6. Водночас повноваження державних органів у питаннях ініціювання, призначення виборів та референдумів, залучення суб’єктів виборчого процесу, юридичного гарантування активного виборчого права регулюються розділами IV, V, VI та XXI Конституції України. Концепція безпосереднього народовладдя у вітчизняній науці та конституційній практиці перебуває на етапі становлення, адже виборче законодавство зазнає постійних змін, що свідчить про те, що оптимальну модель наразі не віднайдено. Прийняття Конституції 1996 року, яка закріпила основоположні засади здійснення прямого народовладдя в Україні стало фундаментальною подією та відправною точкою в цьому процесі. Щодо самого поняття «безпосереднє народовладдя», то в доктрині присутні різні підходи до його визначення. За В. Погорілком, цей термін означає пряме волевиявлення народних мас при розробці і прийнятті державних рішень, а також пряма участь в їх впровадженні у життя та здійсненні контролю7 [95, с. 602], а Г. Шахназаров визначає пряме народовладдя як порядок, за якого пряме і конкретне волевиявлення громадян є основою для прийняття всіх рішень. При визначенні поняття «безпосереднє здійснення влади народом» слід відштовхуватись від основних його ознак, зокрема того, що це процес безпосереднього виявлення волі народу або його частини, який здійснюється у формах, на які немає прямої заборони в нормах Конституції та законів, з питань, які становлять суспільний інтерес, який спричиняє виникнення юридичних наслідків та участь в якому гарантується державою. Функції інститутів безпосереднього народовладдя – це основні напрямки впливу, які виражають їх соціальне призначення. На підставі аналізу досвіду зарубіжних країн та вітчизняного законодавства, можна виокремити наступні функції безпосереднього здійснення влади народом: - державне будівництво (утворення держави, забезпечення недоторканості суверенітету, цілісності та неподільності держави, прийняття основного закону); - установча (створення системи органів державної влади і місцевого самоврядування); - законотворча (підготовка, прийняття загальнообов’язкових правил поведінки, які поширюються на громадян країни або громадян країни у певній адміністративно-територіальній одиниці); - об’єднуюча (інтеграція всіх елементів народу в міцне об’єднання, вирішення проблемних аспектів їх соціального співжиття, вироблення національної самоідентифікації); - культурно-виховна (залучення народу до різних проявів культурного життя, підвищення загального рівня освіченості, зокрема правової свідомості, розвиток інститутів громадянського суспільства); - затверджувальна (схвалення або опротестування народом рішень органів державної влади та місцевого самоврядування). За результатами здійснення безпосереднього народовладдя приймаються акти, які входять до системи права та одночасно до правової системи, на рівні із правосвідомістю, правовою культурою та принципами права. Акти безпосереднього народовладдя є обов’язковою ланкою цього ланцюга, адже можуть одночасно служити ціллю правової системи та її засобом. Безпосередня правотворчість, як юридично закріплена процедура, спрямована на легітимацію волі народу, її формування та трансформування у загальнообов’язкові правила поведінки, складається з двох етапів: власне формування волі народу, що не створює юридичних прав та обов’язків; та надання цій волі юридичної сили, що потребує по-перше, розробки, обговорення і схвалення проєкту, по-друге, його прийняття в ході здійснення безпосереднього народовладдя, і по-третє, офіційного опублікування8. Щодо змістовних обмежень здійснення народовладдя встановлено, що влада народу поширюється на всі суспільні відносини: політичні, економічні, культурні, соціальні тощо. Однак статтею 74 Конституції України передбачене коло питань, які не можуть вирішуватись шляхом референдуму, зокрема податки, бюджет та амністія, натомість рішення про зміну території України, згідно зі статтею 73 Конституції України, може прийматись винятково на всеукраїнському референдумі. Отож, всі суспільно значущі питання внутрішнього та зовнішнього життя держави, окрім вказаних викнятків, можуть вирішуватись шляхом здійснення безпосереднього народовладдя за процедурою референдуму. Делегування влади при здійсненні безпосереднього народовладдя характеризується через наступні змістовні ознаки: по-перше, існує елемент свідомого волевиявлення, адже народ безпосередньо обирає модель владних відносин, яка відповідає його волі та об’єктивно існуючим обставинам суспільного життя. По-друге, елемент безпосередності участі народу займає домінуюче становище відносно опосередкованості. По-третє, безпосередня форма народовладдя наділена імперативним характером, при врахуванні тієї обставини, що існують дорадчі види безпосереднього здійснення влади народом (такі як громадські обговорення, петиції, протести), які не є винятком з правила, а навпаки сприяють легітимності тих процедур, рішення, прийняті під час яких, є загальнообов’язковими (референдуми та вибори)9. Передбачене процедурне обмеження здійснення народовладдя, адже влада народу має здійснюватися у формах, юридично закріплених основним законом. Форми здійснення безпосереднього народовладдя – це способи виявлення волі народу щодо питань державного життя, від яких залежить юридична сила та політичні наслідки результатів народного волевиявлення. Формами безпосереднього здійснення влади народу, які є найпоширенішими в країнах сучасного світу, безперечно є вибори та референдум. Стаття 69 Конституції України передбачає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум, а також інші форми безпосередньої демократії. Хоча жодних наукових дискусій не виникає щодо того, що вибори та референдум є пріоритетними формами здійснення влади народу, доцільно було б також визначити перелік «інших форм безпосередньої демократії», на які є посилання в Конституції. Практиці конституціоналізму відомі такі форми народовладдя, як громадські слухання, обговорення, відкликання обранців з посад, збори громадян, демонстрації, мітинги, протести та навіть повстання. Юридична природа цих інститутів різниться залежно від імперативності виконання вираженої волі народу, адже законом може бути встановлене їх обов’язкове виконання або навпаки, дорадчий характер, натомість здійснення народовладдя в насильницькій формі, нехтування при цьому недоторканими правами та свободами людини та громадянина може бути підставою визнання нелегітимності таких дій.

Процедура організації, виявлення результатів волевиявлення[edit]

У юридичній літературі висловлюються різні визначення поняття «форма (інститут) безпосередньої демократії». Із юридичної наукової літератури відомо, що під формами безпосередньої демо-кратії розуміються «способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким органам або особам» [1-8].Проте серед англійських науковців які переймались дослідженням безпосереднього здійснення влади народом зазначається, що форми участі громадян у прийнятті колективних рішень часто є не інституціональними, що надає їм додаткової мобільності. Випадки неінституціональної участі мають три основні особливості: по-перше, така колективна діяльність відбувається епізодично залежно від запропонованих конкретним контекстом сприятливих умов; по-друге, вона залежить від конкретної проблеми, яка мобілізує громадян до її вирішення; по-третє, беручи участь у таких колективних діях громадяни безпосередньо пред’являють свої вимоги владі [10-14].На думку В. Погорілко, пряме народовладдя, як і будь-яка влада, здійснюється в певних формах, які становлять, як правило, способи волевиявлення народу з метою здійснення суспільних функцій, що мають правові наслідки [1-9].A. Дворак зазначає, що під формами безпосередньої демократії розуміються способи волевиявлен-ня громадян і їх об’єднань, що мають на меті вирішення суспільно значущих питань, надання впливу на прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, контроль за їх діями та внесення коректив в їх роботу відповідно до інтересів суб’єктів волевиявлення [1-6].Цікавим є твердження, вчених: «...незважаючи на незначну та суперечливу підтримку у мислите-лів стародавнього світу та середньовіччя щодо необхідності визнання за народом права скасовувати законодавчі акти представницьких органів держави, значного розвитку ця ідея отримала саме в епо-ху Нового часу, коли проголошення народовладдя супроводжується встановленням парламентаризму авторитет та довіра до якого постійно падала у простого народу. Сутність таких суджень полягала в тому, що сучасна демократія ґрунтується на ідеї народного суверенітету, тобто у необхідності ство-рення такої системи державно-правових відносин, яка б забезпечувала примат права у всіх сферах су-спільних відносин та надання можливості народу реалізовувати своє право бути джерелом і основою державної влади саме через різноманітні форми політичної участі у державному управлінні країною, однією з яких і являється участь у здійсненні правосуддя» [1]. Слушним щодо з’ясування поняття форми безпосередньої демократії є також твердження О. Галус. Автор вважає, що під формами безпосередньої демократії слід розглядати саме способи безпосе-реднього волевиявлення народу (або його частини), які мають імперативний і легітимний характер, з метою вирішення питань, що становлять суспільний інтерес [1-3].На переконання Л. Шипілова, під формами безпосереднього народовладдя слід розглядати пряме влад-не волевиявлення народу, яке тягне за собою юридичні наслідки із суспільно значущих питань [1-4].Схожої думки О. Придачук який також наголошує, що безпосереднє народовладдя є особливою формою реалізації народного суверенітету, адже саме народ особисто формулює, висловлює та здій-снює свою волю. На думку вченого, основою здійснення безпосереднього народовладдя є природ-но-правовий підхід, який визнає народ джерелом влади, а безпосереднє народовладдя - пріоритетним та безумовним способом її здійснення [1-5].Також під формою безпосередньої демократії розуміють способи виявлення волі народу щодо пи-тань державного життя, від яких залежить юридична сила та політичні наслідки результатів народно-го волевиявлення [1-5].Цікавим є також те, що І. Панкевич класифікує форми безпосередньої демократії за:1) результатами функціонування (способом впливу на суспільні відносини) – на імперативні, кон-сультативні, групові, правотворчі та такі, що не створюють правових норм;2) механізмом діяльності – на безпосередньо пов’язані з представницькою демократією, опосеред-ковано пов’язані та не пов’язані з представницькою демократією (або відносно самостійні);3) правовими принципами – на чинні на основі правових норм та чинні на основі традиції і звичаїв;4) територіальною ознакою – на національні (загальнодержавні) та місцеві (локальні);5) суб’єктами – на загальнонаціональні та групові [1-6].Натомість Л. Шипілов приходить до висновку, що форми безпосередньої демократії є складови-ми безпосереднього здійснення народовладдя. У зв’язку з чим автор пропонує виокремити наступні елементи її визначення: волевиявлення народу; пряме (домінування елементу безпосередності) воле-виявлення народу; з питань, що являють суспільний інтерес; у формах, що не суперечать праву; така владна діяльність завжди тягне юридичні наслідки; на систему представницької ієрархії покладається обов’язок гарантування і втілення такого волевиявлення. У підсумку дослідник переконаний, що без-посередні форми здійснення народовладдя – це пряме владне волевиявлення народу, що тягне юри-дичні наслідки, з суспільно-значущих питань у формах, які не суперечать праву та яке гарантується і забезпечується державою [1-4].При аналізі механізму народовладдя розрізняють дві головні форми демократії: пряму (безпосе-редню) і здійснювану через органи, перш за все представницькі установи та інші виборні органи. Конституція оголосила референдум і вибори не взагалі вищим вираженням влади народу, а вищим безпосереднім її виразом, тобто вищим серед форм безпосередньої демократії [1-7 ]. На підставі аналізу наукових джерел, автори поділяють твердження вчених (Л. Шипілов) щодо прямої демократії, що доступ до вказаного ідеалу зумовлює конвергенцію «чистих» безпосередніх форм здійснення влади із професійною діяльністю державних органів. Лише за постійної взаємодії представницької форми у всіх її видах із безпосередніми інститутами здійснення народовладдя може здійснюватися перманентна легітимація делегованої влади, двосторонній зв’язок поміж народом та його представниками, забезпечуватися стан масової політичної участі. При цьому, ідейною основою народовладдя виступає народний суверенітет, тобто верховенство влади народу, яка фактично і здійснюється в інтересах народу. Ідея народного суверенітету відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку суспільства, у формуванні демократичних засад політичного життя різних країн.

Висновки.[edit]

Здійснення правового захисту конституції входить до повноважень народу, які він вправі здійснювати і безпосередньо, і шляхом опосередкованого народовладдя, а також дослідивши становлення та особливості сучасного інституту представницького та безпосереднього народовладдя, можемо зробити висновок про виняткову роль обох форм реалізації цього інституту у ефективному захисті конституції народом. Саме взаємодія і взаємодоповнення безпосереднього і опосередкованого народовладдя є умовами найдосконалішого формулювання і реалізації волі народу, зокрема і в питанні правового захисту основного закону. Здійснення державної влади народом є одночасно критерієм існування демократії та одним з центральних елементів політичних прав громадянина, а реалізація народного суверенітету фактично відбувається в процесі здійснення державної влади народом. Рівень розвитку народовладдя в конкретній країні, тобто реальний вплив волі народу на вирішення питань державного та суспільного життя, визначає об’єктивний рівень демократичності держави. Функції інститутів безпосереднього народовладдя – це основні напрями впливу, які виражають їх соціальне призначення. Взаємодія і взаємодоповнення безпосереднього і опосередкованого народовладдя є умовами найдосконалішого формулювання і реалізації волі народу, зокрема і в питанні правового захисту основного закону. За постійної взаємодії представницької форми у всіх її видах із безпосередніми інститутами здійснення народовладдя може здійснюватися перманентна легітимація делегованої влади, двосторонній зв’язок поміж народом та його представ-никами, забезпечуватися стан масової політичної участі. Ідейною основою народовладдя виступає народний суверенітет, тобто верховенство влади народу, яка фактично і здійснюється в інтересах народу. Конституції та законів, з питань, що становлять суспільний інтерес, який спричиняє виникнення юридичних наслідків та участь в якому гарантується державою.

Список використаних джерел:[edit]

1. Бисага Ю.М., Бєлов Д.М., Харута В.Ф.Реалізація принципу народовладдя: доктринальні заса-ди. Науковий вісник УжНУ. Серія «Право». Випуск 76(2). Ч. 1. 2023. С. 79–86. 2. Бисага Ю.М., Бєлов Д.М., Натуркач Р.П.Правотворчість судової влади при здійсненні правосуд-дя, як джерело виборчого права.Аналітично-порівняльне правознавство. No 2. 2023. С. 11–17. 4. Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави: Монографія. Харків: Видав-ництво “ФІНН”, 2009. 216 с. 6. Колодій А. Народовладдя як основа представницької демократії. Українське право. 1995. No 1 (2). С. 12–15. 7. Загальна теорія держави і права. Підручник. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петри-шина. 441 с. 8. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм : монографія; Юридична фірма Салком, Науково-аналітичний центр. К. : Юрінком Інтер, 2005. 560 с. 9. Конституційне право країн Європи. Навчальний посібник. 2005. 510 с. 10. Дворак A.A. Конституційне право звернення: Автореф. канд. юрид. наук. 2003. 21 с. 11. Погорілко В.Ф. Основні засади теорії безпосередньої демократії. Право України. 2001. No 8. С. 26–32. 12. Дворак A.A. Конституційне право звернення: Автореф. ... канд. юрид. наук. 2003. 21 с. 13. Галус О.О. Поняття та види форм безпосереднього народовладдя в Україні. Університетські наукові записки. 2005. No 4 (16). С. 51–56. 14. Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави. Монографія. Х.: ФІНН, 2009. 216 с. 15. Придачук О.А. Безпосереднє народовладдя як спосіб правової охорони конституції наро-дом. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки, 2014. Вип. 6-1. (Том 1). С. 102–106. 16. Панкевич І. Інститут безпосередньої демократії та розвиток українського конституціоналізму. Вісник Львівського університету. Сер.: Юридична. 2013. Вип. 58. С. 95–102. 17. Каспаров Г., Саркісян Д. Форми участі громадян у державному управлінні. Системні техно-логії. 2017. No 24. C. 24–27.

18. Бєлов Д.М. Бєлова М.В. Система захисту прав і свобод людини і громадянина: доктринальні та нормативні основи. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2022. Вип. 74. С. 85-90. 19. Бєлов Д.М., Громовчук М.В. Конституційно-правoві засади статусу особи: окремі аспекти. Аналітичнопорівняльне право. № 1. 2021. С. 21-26. 20. Грабильніков А. В. Громадянин України – суб’єкт політичної системи. Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 24. К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. с. 196-204. 21. Данко В.Й., Бєлов Д.М. Правові позиції Конституційного Суду України: аналіз правової доктрини. Науковий вісник УжНУ. Серія «Право». Випуск 73(5). 2022. C. 33-39. 22. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдне право України: навч. посіб. К.: Ліра, 2006. 366 с. 23. Придачук О.А., Бєлов Д.М. Місце та роль судової влади в системі органів державної влади: реалізація принципу народовладдя. Аналітично-порівняльне правознавство. № 1. 2023. С. 101-109. 24. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: монографія; Юридична фірма Салком, Науково аналітичний центр. К.: Юрінком Інтер, 2005. 560 с. 25. Шипілов Л. М. Принцип народовладдя і його здійснення в Україні: автореф. дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.01; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2004. 19 с. 26. Бисага Ю.М., Бєлов Д.М., Натуркач Р.П. Правотворчість судової влади при здійсненні правосуддя, як джерело виборчого права. 27. Аналітично-порівняльне правознавство. № 2. 2023. С. 11–17.

Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави: Монографія. Харків: Видав- ництво “ФІНН”, 2009. 216 с.

Колодій А. Народовладдя як основа представницької демократії. Українське право. 1995. № 1 (2). С. 12–15.

Загальна теорія держави і права. Підручник. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. 441 с.

Конституційне право країн Європи. Навчальний посібник. 2005. 510 с.

Погорілко В.Ф. Основні засади теорії безпосередньої демократії. Право України. 2001. № 8. С. 26–32.

Галус О.О. Поняття та види форм безпосереднього народовладдя в Україні. Університетські наукові записки. 2005. № 4 (16). С. 51–56.

Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави. Монографія. Х.: ФІНН, 2009. 216 с.

Придачук О.А. Безпосереднє народовладдя як спосіб правової охорони конституції народом. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки, 2014. Вип. 6-1. (Том 1). С. 102–106.

Панкевич І. Інститут безпосередньої демократії та розвиток українського конституціоналізму. Вісник Львівського університету. Сер.: Юридична. 2013. Вип. 58. С. 95–102.

Каспаров Г., Саркісян Д. Форми участі громадян у державному управлінні. Системні технології. 2017. № 24. C. 24–27.

Бисага Ю., Придачук О. Народовладдя в Україні як принцип формування органів державної влади. Український часопис конституційного права. 2023. № 1. С. 3-9.

Придачук О.А., Бєлов Д.М. Місце та роль судової влади в системі органів державної влади: реалізація принципу народовладдя. Аналітично-порівняльне правознавство. № 1. 2023. С. 101-109.

Бєлов Д.М., Бєлова М.В. Система захисту прав і свобод людини і громадянина: доктринальні та нормативні основи. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2022. Вип. 74. С. 85-90.

Бєлов Д.М., Громовчук М.В. Конституційно-правoві засади статусу особи: окремі аспекти. Аналітично-порівняльне право. № 1. 2021. С. 21-26.

Грабильніков А.В. Громадянин України – суб’єкт політичної системи. Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 24. К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. с. 196-204

Данко В.Й., Бєлов Д.М. Правові позиції Конституційного Суду України: аналіз правової доктрини. Науковий вісник УжНУ. Серія «Право». Випуск 73(5). 2022. C. 33-39.

Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдне право України : навч. посіб. К. : Ліра, 2006. 366 с.

Шипілов Л.М. Принцип народовладдя і його здійснення в Україні : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.01; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2004. 19 с. User:Огірко Ігор Васильович