Інформаційна діяльність Ставропігії

Інформаційна діяльність Ставропігії[edit]

Інформаційна діяльність супроводжує людство з найдавніших часів. Вона тісно пов’язана зі всіма сферами людської діяльності. Відомо, що розвій школи в Україні започаткували Львівська братська школа (1250 р. Львівський професор Яків Головацький у своїх історичних розвідках в ХІХ ст. наголошує про 1250 рік - як рік першої писемної згадки про Львівське Успенське Братство .З них розпочиналось плекання національно свідомої еліти і відродження освіти.

Так вже склалося, що ще в XV столітті Львівським Успенським братством зароджений, а відтак, стараннями Львівської братської школи та Львівського, у XVIII столітті вивершеного, Ставропігійського Інституту — усталений, рух цей, ставропігійський, набув нових форм і нового змісту навіть на витоках століття ХХI. Саме з його культурологічної височіні, з усією мислимою контрастністю, відкривається: Львівське Успенське братство — це та релігійно-національна, церковно-політична та культурно-просвітницька організація, яка, ревно домагаючись розбудови підтримуваних нею церковних, навчальних і видавничих закладів, так само ревно, на засадах статутної жорсткості й утаємниченої кастовості, домагалася морально-духовного вдосконалення і своїх членів, і церковного кліру — як взірцевої основи вдосконалення усього того суспільства, з духу і тіла якого вони зародилися. Коли 1593 року Константинопольський Патріарх Єремія надавав Львівському Успенському братству ставропігійського чину, тобто права бути незалежним від влади і волі місцевих церковників, він навряд чи міг передбачити, що це, не таке вже й виняткове у православному світі, надбання призведе до вулканічного виверження національної самосвідомості, духовності й просвітництва в усіх сферах існування Галичини, набуваючи при цьому відлуння далеко за межами краю та в усіх прийдешніх століттях і поколіннях. Звісно, за тих часів чину Ставропігії у православному світі, в тому числі й на українських теренах, намагалися здобувати десятки братств, товариств, церков і монастирів. Але історично засвідчено: навіть у статутах тих інституцій, котрі дивом дожили до наших часів, про ставропігійське право згадується лише рядками їхнього конфесійного літопису. Причому так ведеться геть в усіх Ставропігіях, окрім Львівської. Достеменно відомо, що ще в XV столітті духовним осердям формування Успенського братства стала православна Львівська Успенська церква, котра, разом із василіанським монастирем св. Онуфрія, виявилася одним із українських національних та релігійних форпостів, юридично підвладних Польщі, проте морально нескорених і більш-менш державницьки налаштованих. Кажу тому що збереглися свідчення львівського консула Варфоломія Зіморовіча, хроніста давнього Львова, який стверджує, що 1453 року - тобто, згадаймо, саме того року, коли Константинополь, після тривалого опору, врешті-решт упав під ударами яничар і перетворився на столицю Османської імперії, у місті Лева, все ще існувало вісім українських -руських міських церков: Св. Юрія, Св. Онуфрія, Св. Миколая, Св. Феодора; а ще –церкви: Богоявлення, Воскресіння, Благовіщення, і церква, котру так і названо в нього: «церковь городская». Зауважу, що в коментарі до вступної статті «Хроніки Ставропігійського братства» Дениса Зубрицького маємо посилання на більш ранню дату: «У джерелах Успенська церква вперше відзначена як існуюча під 1399 р.» При цьому в підтексті автор коментаря посилається на дані, отримані з книги Д. Зубрицького. Та схоже, що дані ці сумнівні, оскільки в упорядкованому Ісидором Шараневичем збірнику «Ювілейного видання в пам’ять 300-літнього заснування Львівського Ставропігійського братства» (Львів, 1886), в «Історичному нарисі про Ставропігійську церкву Успення пресв. Богородиці у Львові» віднаходимо коментар іншого характеру: «Вміщене в книзі Д. Зубрицького «Хроніка міста Львова» (Львів, 1884, с. 63) під роком 1399 повідомлення про руську церкву міську є помилковим». І відсилає читача до значно раніше виданих «Актів міських і земських з часів річпосполитої польської» (Львів, 1873, док. LIII), в яких, одначе, поява церкви датується значно пізнішим — 1421 роком. Що ж до самої будівлі нинішньої міської Успенської церкви, то, на вступі, маємо той факт, що нинішнє приміщення міської Успенської церкви є вже четвертою, в ряду, церквою — але виправданих традицією і документами попередніх трьох церковних приміщень — того самого титулу чи свята, які існували впродовж століть в престольному місті Галицької Русі, Львові. Перша з них сягала своїм закладенням часів самостійної Галицької Русі -маються на увазі часи закладення міста в 1250–1255 роках королем Данилом Галицьким.; друга, вже по ній вимурована, вперше згадана під роком 1421; третя, за попередницею своєю, що згоріла і занепала, споруджена була в 1557–1559 роках; четверту закладено було на тому ж місці, що й попередню, але на ширшій основі, навесні 1591, а завершено будівництво 1630 року, з тесаного каменя. Третя церковна споруда — вже 1571 року сильно постраждала під час пожежі. Постраждала від цієї пожежі, і того ж року завалилася, й дзвіниця. Саме ці обставини й призвели до спорудження навесні 1591року четвертого храму. Але ще задовго до того, як новозбудована Успенська церква виявилася здатною прийняти в своїх стінах перших віруючих, активісти Успенського братства вже обговорювали положення витвореного ними Статуту. Траплялася нагода, якої братчики не мали наміру втрачати: наприкінці 1585 року у Львові, мав зупинитися Патріарх Антіохійський Йоаким. І якщо виходити з документованої літописної дати заснування братства, Статут якого було затверджено Патріархом Антіохійським в січні 1586 року, то виходить, що згуртування цієї спільноти відбувалося саме під час відбудови церкви.

Дата заснування Успенського братства залишається предметом полеміки істориків і краєзнавців. 1886 року Львівська Ставропігія офіційно відзначала своє 300-річчя, виходячи з того, що роком заснування вважається 1586, тобто рік, коли Патріарх Антіохійський Йоаким офіційною грамотою схвалив і благословив Статут братства. У своїй доповіді під час урочистостей сеньйор Ставропігійського Інституту Ісидор Шараневич застерігав: «Ставропігійське братство у Львові— наче розлоге дерево, корені якого сягають далеких століть руської народно-церковної історії. Згадує про нього грамота короля Казимира IV Ягайлончика під 1439 роком за описами справ міського архіву під 1601 роком, і за описом книг, що знаходилися в церквах Успенської міської і монастирської -Онуфріївської в 1579 році; традиція ж відносить початкове заснування ще до часів володарювання руських князів, до церкви, що первісно на тому ж місці в ті стародавні часи існувала.

Серед дослідників історії Львівської Ставропігії Якова Головацького (1814–1888). У своїй праці «Начало и действования Львовского Ставропигийского братства по историко-литературному отношению» (Львів, 1860), він, ґрунтуючись на давніх переказах, висував припущення, що братство при Львівській Успенській церкві могло існувати вже в 1250 році. Історично легалізувати названу Яковом Головацьким гіпотетичну дату – 1250 рік – в якості канонічної дати заснування Львівського Успенського братства. Вважати 1250 рік – роком заснування Львівського Успенського Ставропігійського братства. Що ж до можливих закидів з приводу документально-історичної необґрунтованості згаданої дати, то слід пояснювати, що офіційність її ґрунтується на давніх – науково-гіпотетичній, чи фольклорній, легендарній, міфологічній – традиціях датування подібних історичних подій, на засадах історичної прецедентності. Текстових прикладів існування в даному випадку подібних науково-гіпотетичних та фольклорно-міфологічних джерел у передмові до першого видання не наводив. Обмежився лише посиланням на вже згадану працю Якова Головацького. Та відчуваю, що в майбутньому на цьому питанні слід зупинитися докладніше. Крім фрагмента - щодо 1250 року як часу заснування братства, - з праці Якова Головацького, подібне твердження віднаходимо і в «Історичному нарисі про Ставропігійську церкву Успення пресвятої Богородиці у Львові» Ісидора Шараневича, де читаємо: «Звістка про першу міську Успенську церкву губиться у похмурій минувшині первісного міста Львова, закладеного за часів короля Данила Романовича в 1250 – 1255 роках, на горах, що підносяться над селами Запитів, Лисенечі, Підбережні і Кривчиці. З цього Львова, з так званої Чортової Гори за Винниками, 1259 року видно було заграву палаючого в двадцяти милях звідти міста Холма». Львівське Ставропігійське братство та дослідники його історії, постали перед тим джерельно-історичним фактом, що братство при львівській Успенській церкві існувало вже в середині XIII століття, а це відсуває усталену дату заснування церкві і братства при ній майже на два століття. Приставши на офіційне датування — 1586 рік, чимало істориків почали називати його і роком надання Успенській церкві, а відтак і її братству, — статусу Ставропігії. В ставропігійській «Хронiці» Д. Зубрицького про Львівську Ставропігію мовилося ще в статті, датованій 1559 роком, а в сучасному коментарі до даної згадки цю дату заперечили у такий спосіб: «Анахронізм, Львівське братство отримало Ставропігію щойно 1586 р.» Текст грамоти, виданої 1586 року Патріархом Антіохійським, дійшов до наших днів. Це грамота, писана на пергаменті, арабською мовою, яка знаходилася в дерев’яній скриньці, опечатаній печаткою із зображенням Св. Петра та окружним написом «Іоахім, Патріарх Антіохійський». Дещо згодом патріарша печатка була доповнена печатками та власноручними підписами архієпископа, митрополита Київського і Галицького Михайла Рогози та протонотарія Київської і Галицької митрополії Григорія. Важливіше знати, що у цій грамоті мовилося. Тому й читаємо: «В літо від сотворіння світу 7901, а від різдва Христового 1586, місяця січня, першого дня, в той час прийшли ми в град Львів, в єпископію Галицьку; постали перед нами і перед нашим правом духовним міщани львівські, які при ктиторі храму Успення Пречистої Божої Матері у Львові хотять братство, поєднане любовію духовною, влаштувати задля цього ми в смиренні по дару Св. Духа велимо і повеліваємо і благословляємо їх на братство духовне, наставляючи їх на євангельське життя». Бачимо, ні цією грамотою, ні тодішнім своїм благословенням Патріарх Антіохійський правом Ставропігії Львівське Успенське братство не наділяв. Та й не мав права наділяти. Події розгорталися: 1 грудня 1587 року з’являється грецькою мовою писана грамота Патріарха Константинопольського Єремії. Проте слід погодитися з Ісидором Шараневичем, який, аналізуючи зміст цієї патріаршої грамоти, пише: «На дни 1 декабря 1587 подтвердилъ Патріархъ Константинопольскій Іеремій грамотою на греческом языце изданною, устав и прочіи учрежденія, посоветованныи Патріархом Антіохійским Іоакимом львовскому братству при церкви Успенія пресв. Богородицы. «Все сіе— суть слова Константинопольского Патріарха Іереміи— усмотрелъ Патріарх Антіохійский Куръ Іоаким, а я узналъ о том из грамоты его». Вселенський Патріарх права Ставропігії Львівському братству, і його Успенській церкві, теж поки що не надав. Вони набули цього права в 1593 році. Ісидор Шараневич писав: «Года 1593 грамотою, в Константинополе изданною, патриарх Иеремий признал церкви Успения пресв. Богородицы во Львове титул и преимущество Ставропигии, то есть право водрузити честный крест на церковном здании, яко знамя независимости от местных церковных властей и подчинения братства и церкви того же под власть Константинопольского Патриарха. «Захотели воздвигнути,— суть слова Патриарха Иеремии,— храм нашей патриаршей Ставропигии во имя Успения пресв. Богородицы близ колокольницы, которую соорудил господин Константин Корнякт вольно им водрузити крест из внутрь и из вне в четырех стенах храма, для засвидетельствования, яко божественный св. храм Успения Пресв. Богородицы возведен в нашу патриаршую Ставропигию». В церковно-історичному плані титулувати Львівське братство ставропігійським маємо лише з 1593 року, якого Патріарх Константинопольський Єремія, своєю грамотою, наділив його цим поважним статусом. До цього року, його іменували «Львівським Успенським», або ж просто «Успенським». Всі інші дати набуття Львівським братством статусу Ставропігії, крім 1593 року, по яких би наукових працях та яких титулованих авторів вони не з’являлися. Принциповим було ставлення до цього патріаршого канону, свідчить факт, відтворений Денисом Зубрицьким у датованій 1626 роком статті його «Хроніки Ставропігійського братства»: «Константинопольський Патріарх Кирило, — повідомляє він, — дня 9 грудня своєю грамотою, підписаною ним самим, Александрійським Патріархом і шістьма митрополитами, оригінал якої зберігся, підтвердив Львівську Ставропігію і постановив, що, крім неї, може існувати лише одна, у Вільні, натомість усі інші, встановлені під час подорожі Єрусалимського Патріарха, мають підпорядковуватися місцевим владикам». Маємо ситуацію: Патріарх Єрусалимський від щедрот своїх ставропігійські титули роздавав, обіцяючи, що наполягатиме, аби Вселенський Патріарх їх підтвердив, і в такий спосіб узаконив, але Вселенський вирішив по-своєму. Метою його вояжу було збирання пожертв, а ніщо так не стимулювало в ті часи щедрість місцевих священиків, братств і монастирів, як примара Вселенської Ставропігії. Природно, що при цьому Патріарх враховував і заслуги організацій, котрі номінувалися на цей титул, перед Церквою та громадськістю. Насправді ж, виходячи з церковних канонів, можемо стверджувати, що канонічним, тобто Вселенським Патріархом освяченим, статусом Ставропігії в Україні, після 1626 року, володіла лише одна церковна установа — братство, яке діяло при Львівській Успенській Ставропігійській церкві. Король Зигмонт III своєю грамотою від 15 жовтня 1592 року визнав Ставропігійське право Львівського Успенського братства. Виданою у Варшаві грамотою король підтвердив право на існування Львівського братства при Львівській Успенській церкві, а також визнав членів братства фундаторами і провізорами Успенської церкви, надавши братству недоторканне право володіти церковно-братським майном та господарськими маєтностями. Ці ж права та привілеї братства, з певними корективами на користь ктиторів церкви Успіння, не раз підтверджувалися згодом іншими правителями Речі Посполитої. Зокрема, відомі грамоти, видані королем Владиславом IV 10 жовтня 1634 року; королем Яном-Казимиром - братом Владислава IV, писану 19 січня 1649; Михайлом Корибутом — 10 жовтня 1669 року; Августом III — 13 грудня 1754 року; Станіславом Понятовським — 29 грудня 1766 року та ін.

В усі часи існування братства роль його діяльності відігравала книжкова друкарня. Тож цілком справедливо президент Університету «Львівський Ставропігіон» професор Олег Романів характеризував діяльність друкарні: «До перших збережених на сьогодні видань братської друкарні належить грамота про ставропігію патріарха Єремії від 1589 р., в 1591 р. друкарня видала збірку віршів на пошану митрополита М. Рогози під назвою «Просфонема», а також граматику греко-слов’янської мови «Адельфотес». Проблема Ставропатії полягає в Московії, оскільки замість того, щоб їхати до конфедеральної держави на основі ладу римського права, вони втрачали все по одному:впала візантійська гілка, Константинополь став Стамбулом, і це змусила жадібність. Олег Романів він дуже добре розумів проблеми Ставропігії. Я говорив про них поки він був живий. Зараз, можливо, хтось повільно виросте, щоб зрозуміти проблеми та потреби побудувати нові правила. Хрест примирення через "CEI Laudato Si" він сучасний дуже ефективний в цьому напрямку.

Об’єми видавничої справи братства просто вражають: з 1591 по 1722 рр. в братській друкарні було видруковано 140 книг накладом 169 тисяч примірників, в тому числі, крім богослужбових книг, багато шкільних підручників і творів полемічної літератури. У першій половині XVII ст. ЛУСБ видало по три видання «Октоїха» (1630, 1639, 1644), «Апостола» (1634, 1637, 1648), «Анфологіона, або Трефолоя» (1632, 1638, 1644), два видання «Євангелія» (1636, 1644) та ін. З пізніших видань важливіші: «Ключ разуменія» (1663, 1665) і «Небо новое» (1665) І. Галятовського, «Іфіка ієрополітика» (1760). Між керівниками друкарні в XVI ст. були видатні особистості — чернець Мина, о. Никифор, у XVIII ст. Михайло Сльозка, Андрій Скульський та ін.» До цього слід додати, що припинила свою діяльність ставропігійська друкарня 1940 року, разом із припиненням існування Ставропігійського Інституту. 5 квітня 1709 року з’являється грамота Папи Римського Климентія XI, якою засвідчується, що братство, залишаючи за собою всі привілеї, що стосувалися ставропігійської незалежності, виходить з-під протекції Патріарха Константинопольського і переходить під протекцію та верховну владу Апостола Петра і Святого Апостольського Престолу. Саме прийняття уніатства львівськими ставропігійцями послужило поштовхом до активної багатьох інших громад, храмів, монастирів та шкіл, всього духовного і громадського життя. А завершується етап життя Львівського Успенського Ставропігійського братства у вересні 1788 року, з появою декрету австрійського імператора Йосифа II. Перший був пов’язаний з різким правовим обмеженням братства як юридичної особи тепер уже Австро-Угорської імперії. І засвідчений він був Надвірним декретом імператора Йосифа II від 1 вересня 1788 року. З цього декрету випливає, що Львівське Успенське братство, як і низка інших громадсько-політичних та релігійних організацій, позбавляється всіх тих прав та привілеїв, якими свого часу було наділене вже неправочинною для Галичини королівською владою Речі Посполитої. І незабаром цю вимогу декрету було продубльовано губернським розпорядженням від 23 жовтня 1788 року. Не було ліквідоване і право Ставропігії, оскільки імператор Австро-Угорщини не мав ні юридичного, ні духовного права відміняти привілеї, даровані братству Патріархом Константинопольським. Водночас братство ще не було реформоване в Ставропігійський Інститут. Та й взагалі, на той час, в 1788 році, братчики навіть не знали про існування такого терміна. А таку згадку віднаходимо в циркулярному листі імператора Йосифа II Губернському управлінню від 9 січня 1790 року. Саме в цьому циркулярному листі, розмірковуючи про церковні справи українців, і зокрема, греко-католиків, імператор рекомендував заснувати Ставропігійський Інститут, який би опікувався церквою та братською школою, а відтак репрезентував інтереси української громади в місцевих органах влади. Тож саме цю дату, 1790, а не 1788, рік, і слід вважати датою заснування Інституту, тому що у тогочасному Львові цю рекомендацію імператора сприйняли як керівництво до дії. Очевидно, з одного боку, відсутністю чіткого, аргументованого визначення, що ж воно таке — цей «Ставропігійський Інститут», адже ні в Австрії, ні в Україні чи в Польщі прецедентної інституції під такою назвою не існувало; з другого — не було законодавчого документа, який би утверджував братство в його новій іпостасі. Лише в 1816 році, коли Фундаційний акт Ставропігійського Інституту був затверджений імператором Австро-Угорщини Францем I.

Підсумовуючи етап діяльності Ставропігійського братства, слід підкреслити основні дати його буття, щоб, у такий спосіб, покласти край тій хронологічній плутанині, котра панує, домінує в історичній літературі. Як уже мовилося, ця подія датована 1250 роком. Далі 1586 рік, якого Патріарх Антіохійський Йоаким знайомиться зі статутом братства та його планами. Січень 1593 року — Патріарх Константинопольський Єремія надає Львівському Успенському братству права Ставропігії; 1790 рік — набуття братством структури і чину Ставропігійського Інституту; 1816 рік — затвердження імператором Фундаційного акту Ставропігійського Інституту, тобто, кажучи сучасною мовою, цього року відбулася державна реєстрація Ставропігійського Інституту як юридичної особи, котра має відповідний статут, в якому зазначені її права та обов’язки. Ісидор Шараневич писав в перекладі на сучасну українську мову: «Ставропігійське братство при церкві Успенській у Львові від свого заснування в 1586 році взялося за церковно-просвітницькі та людинолюбні справи з рідкісними старанністю та самовіддачею. Воно дбало про чистоту моралі своїх членів і духовенства взагалі, воно про пороки та зваби, що траплялися, доносило патріарху, митрополиту або єпископам; воно дбало про вірність церковному порядку і статуту; воно постачало іншим братствам, з якими вело постійне листування, досвідчених вчителів, літургійні та наукові книги, такі як видання словено-грецької граматики, складеної його спудеями, тобто учнями братської школи; воно приймало під свою опіку сиріт, дбало про їх майно та виховання; воно оголошувало й приймало духовні заповіти-тестаменти, мирило членів братства, які сперечалися, карало винних і приймало від міщан на збереження їх коштовності; воно хворим, бідним та мандрівним надавало притулок і підтримку в своєму шпиталі, своїй богадільні і в приїмному домі, котрі при монастирі св. Онуфрія заснувало. Ставропігійське братство у Львові заступалося за права русинів, і тим самим— за права руського народу; воно турбувалося не лише про підтвердження власних привілеїв, але й про підтвердження від новообраних та вінчаних королів колишньої польської Речі Посполитої прав, наданих русинам привілеєм Зигмонта Августа II, виданим 20 березня 1572 року на сеймі у Варшаві, а підтверджені таким способом документи в своєму архіві старанно зберігало. А коли втілення цих прав зустрічало перепони й ускладнення з боку місцевої влади, то братство вело процеси і не шкодувало ні грошей, ні праці для їх проведення». Своїми зв’язками і впливами «Всесвіт Львівської Ставропігії», дозвольте запровадити термін, заполонює державних, церковних, освітніх, творчих, ремісничо-професійних і громадських діячів, пов’язаних, у різні часи, з найрізноманітнішими інституціями та подіями в Україні, Польщі, Греції, Молдові, Румунії, Туреччині, Австрії, Італії, Угорщині, Швеції, Росії, Німеччині, Чехії, Словаччині, Канаді, США, Литві, Болгарії, Білорусії та в кількох інших державах. Тож не дивно, що в різні часи на історичних обріях з’являлися поважні плеяди українських патріотів, які ставали фундаторами нових поколінь братства, і серед яких бачимо Юрія та Івана Рогатинців, Івана і Петра Красовських, Васька Тиновича, Хому Бабича, Янія Афендиковича, Андрія Більдаговича, Стефана Лавришевича; а ще — талановитих науковців, педагогів, літераторів, церковних і громадських діячів, котрі представлені іменами Йова Борецького, Петра Могили, Лаврентія і Степана Зизаніїв, Дениса Зубрицького, Якова Головацького, Ісидора Шараневича, Антонія Петрушевича, Олександра Барвінського, Івана Франка, Юлія Целевича — з часів минулих; а відтак, Ярослава Ісаєвича, Романа Мокрика, Олега Романіва, Івана Зязюна, Ігоря Юхновського, Миколи Колесси, Володимира Грабовецького, Неллі Ничкало, Леоніда Рудницького та низки славних — із часів сьогоденних. Іван Франко належить до постатей, могутнім талантом яких Львівську Ставропігію було мистецьки досліджено, літописно збагачено і на святиню духовну національно висвячено.

Будь-яке ім’я, яке зустрічається в ставропігійській «Хроніці», в протоколах братства, в давній королівській чи митрополичій грамоті, по-справжньому стає набутком нашої історичної пам’яті лише тоді, коли вдається наділити його хоча б якимись елементами життєпису. Так от, особливість роботи над Ставропігійською енциклопедією саме в тому й полягала, що життєписи переважної більшості її номінантів формувалися вперше, завдяки опрацьовуванню, як правило, кількох документально-історичних джерел. Зринає на сторінці ставропігійської «Хроніки», XVI століття, ім’я львівського міщанина Хоми Бабича, учасника братчиків. Виявляємо це ім’я у складі делегації, яка, на чолі з Юрієм Рогатинцем, побувала у Варшаві, де, від імені львівських міщан, передала скаргу королю. Натрапляємо на нього у королівському декреті, який став реакцією на скаргу. Виявляється звістка, що Хома Бабич побував у Константинополі, звідки привіз грамоту Вселенського Патріарха Єремії Траноса та подарований Патріархом Трираменний хрест. Біографій багатьох номінантів доводиться віднаходити по низці різних джерел — хроніках, літописах, королівських і церковних грамотах, історичних розвідках та монографіях. Нехай ім’я буде підкріплене лише двома-трьома фразами, зате воно не залишиться поза інформаційним простором .Український край XIX століття історією зітканий із племінних гніздищ древньої Русі-України, впродовж літ вигартовувався він поміж сусідніми імперіями, наче корабель, посеред айсбергів.Саме на розпутті виявилося в середині XIX століття і, перероджене свого часу указом австрійського імператора в Ставропігійський Інститут, - давнє, хроніками, грамотами та безліччю інших документів засвідчене Львівське Ставропігійське братство. За написання історії якого взявся давно дослідник Яків Головацький (1814 – 1888).Знаємо одного з засновників українського творчого об’єднання «Руська трійця», яке має свою власну історію і власні заслуги перед русинством.Яків Головацький народився він у селі Чепелі, Бродівського району на Львівщині. Освіти набував у Львівській духовній семінарії (1831-1832) й у Львівському університеті (1832, 1835-1839), а також по закордонних університетах, у Кошицях і Пешті (1834-1835). Не забудьмо й про те, що саме він виявився одним із організаторів «Руської матиці» (1848) і того ж року взяв активну участь у «Соборі руських учених». Головацький не приховував своїх поглядів, які виходили далеко за межі традиційного для багатьох того часних львів’ян, котрим, уражена була і частина братства. Інститут повністю виявився в руках москвофілів, які не допускали до керівництва патріотів. Він зрозумів: подальші русофільські ідеї безпечніше реалізовувати в еміграції, краще всього - в межах імперії. Головацький очолював місцеву крайову Археографічну комісію, там працював над своїми дослідженнями, і там же знайшов свій вічний спочинок. Шараневич пише, що «докладніші відомості про Ставропігійське училище у Львові, про підручники, якими користуються в братському училищі; про заслуги училища у справі просвіти й освіти народу, а також про славних мужів, котрі вийшли з цього училища, - знаходяться у творі Якова Головацького, надрукованому на стор. 431-476 «Зори Галицкой яко Альбум на г. 1860» у Львові; тобто йшлося про щойно опрацьований нами нарис.Яків Головацький залишив по собі підручник з «Граматики руської мови» (1849), етнологічну розвідку «Про костюми чи народну ношу русинів, або росіян, в Галичині і Північно-Східній Угорщині» (1867) та 4-томну фольклорну збірку «Народні пісні Галицької й Угорської Русі» (1878).Серед книжок, які були видані в друкарні Ставропігійського Інституту під егідою Галицько-руської матиці, віднаходимо і статтю Головацького «Роздуми про південноруську мову і її наріччя» (1849), яка, власне, є публікацією його промови на з’їзді (соборі) руських учених, з якою він виступив 23 жовтня 1848 року. Важливо, що творячи свій нарис «Заснування і діяльність Львівського Ставропігійського братства», Яків Головацький був дуже уважним до історичного фактажу, до деталей і службових і побутових подробиць. Постає вражаюча галерея визначних галицько-українських діячів, кожен із яких, у той чи інший проміжок часу, був пов'язаний зі Львівською Ставропігією: Іван Красовский, Іван Федорович, Петро Могила, Ісая Копинський, Памва Беринда, Мелетій Смотрицький, Гедеон Балабан, Денис Зубрицький, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Костянтин Острозький і багато інших.Яків Головацький повідомляє: «Школа при Львівському Ставропігійському братстві, раніше за інших братських шкіл, розцвіла науками і допомагала розвиткові цих шкіл. З неї вийшло багато славетних мужів, котрі… свого часу були окрасою народу українського. Ті, хто отримував у ній освіту, були настільки добре підготовлені в науках, що одразу ж могли обіймати вчительські посади в інших школах. Уже в 1502 році Львівське братство дало Віленській школі перших викладачів, Кирила і двох Зизаніїв, і передало їй греко-слов’янську «Граматику». В 1619 році Віленське братство знову вдалося до послуг учителів, випускників Львівської школи, відомих своїм благочестям, оскільки в перших трьох класах «через брак своїх учителів», латинську мову викладали німці…». Та все ж для дослідників ставропігійської історії Галичини постає той факт, що в своєму нарисі Головацький висунув припущення: братство при львівській Успенській церкві могло існувати вже в середині XIII століття. Відсуваючи, в такий спосіб, усталену дату заснування церкві і братства при ній майже на два віки. «Згідно з переказами, - пише він, - зародження Ставропігійського, початково званого Успенським, братства відноситься до часу заснування міста Львова і львівської Успенської церкви (близько 1250 року), саме тієї, при якій, дотримуючись давнього руського звичаю, з богоугодною метою, воно й було засноване». Подібне твердження і в «Історичному нарисі про Ставропігійську церкву Успення пресвятої Богородиці у Львові» Ісидора Шараневича, де читаємо: «Звістка про першу міську Успенську церкву губиться у похмурій минувшині первісного міста Львова, закладеного за часів короля Данила Романовича в 1250 – 1255 роках, на горах, що підносяться над селами Запитів, Лисенечі, Підбережні і Кривчиці. З цього Львова, з так званої Чортової Гори за Винниками, 1259 року видно було заграву палаючого в двадцяти милях звідти міста Холма».Головацький розумів, що, для визначення точної дати заснування братства, наведеної ним аргументації недостатньо, тому одразу ж поспішає застерегти свого читача: «Проте найдавнішим письмовим свідченням самого існування цього братства слід вважати грамоту польського короля Казимира IV, датовану 1439 роком. Ну а великого значення і впливу це братство почало набувати лише з другої половини XVI століття, тобто відтоді, як до нього почали вступати найвідоміші мужі грецької віри, причому не лише львівські громадяни-уродженці, але й засновники давніх русинських, як князівських так і боярських, родів, і навіть князів з інших країв».Ставропігійський Інститут, з усіма їй організаційними – церковними, навчальними, видавничими, монастирськими, судовими, епістолярними та ін., - зв’язками, закладами і заходами, у житті не лише української громади Львова, але й усього краю. І саме в цьому значення його для процесу формування національної пам’яті поколінь українського народу, нинішніх і прийдешніх. Постать доктора Ісидора Шараневича – непересічна і унікальна. Прилучившись у березні 1857 року до громади Ставропігійського Інституту, він опинився в числі провідних його діячів, а від 1884 року, і до кінця днів своїх, ще й залишався його незмінним керівником, його по-справжньому взірцевим.Ставропігійське братство при Успенській церкві у Львові, від часу заснування свого в 1586 році, взялося за церковні, просвітницькі і благодійні справи з рідкісною старанністю і самопожертвою. Воно піклувалося про чистоту моралі і своїх членів, і взагалі духовенства; про пороки і випадки спокуси воно доповідало патріархові, митрополитові або єпископам; відтак ревно дбало про непорушність церковного порядку і статуту; воно забезпечувало інші братства, з якими невтомно листувалося, досвідченими вчителями, а також літургійними та науковими книгами, зокрема, виданнями слов’яно-грецької граматики і творами власних спудеїв, а ще воно опікувалося сиротами, піклуючись при цьому і про майно їхнє, і про виховання; воно приймало від міщан духовні заповіти -тестаменти, примиряло своїх членів, котрі з якогось там приводу конфліктували; карало винних і приймало від міщан на збереження їх коштовності; хворим, бідним і мандруючим воно надавало притулок і підтримку в своїй богадільні та в будинку для прочан, котрого заснувало і коштом своїм утримувало при монастирі св. Онуфрія. Братство було душею та серцем, а нужденним завжди допомагали руки сильніших - з «Історії Львівського Ставропігійського братства» сеньйора Ісидора Шараневича, яку було викладено ним у вигляді «Вступу» до ним же і впорядкованого першого тому «Ювілейного видання з нагоди 300-ліття від часу заснування Львівського Ставропігійського братства», котрий 1886 року побачив світ у друкарні Ставропігійського Інституту.Опрацьовуючи значний пласт документалістики, закладеної як у «Хроніці Ставропігійського братства» Дениса Зубрицького, так і в цілому розвої архівних матеріалів та в історичних розвідках попередників, професор Шараневич дбає у своїй праці не про ювілейну хронікальність, скільки про осмислення усього того буремного шляху, якого довелося пройти Львівському братству, а разом із ним – усьому українському поспільству Галичини; і, а про з’ясування історичних, національних, релігійних та соціальних проявів його діяльності. Ставропігійське братство у Львові, - засвідчує він уже не стільки перед сучасниками, скільки перед поколіннями прийдешніми, - заступалося за права львівських українців, а відтак і за права українського народу, а значить, воно піклувалося про підтвердження не лише власних привілеїв, але й про підтвердження новообраними королями колишньої Речі Посполитої тих, наданих львівським українцям, прав, котрі ще 20 березня 1572 року були визначені на сеймі у Варшаві привілеєм Зигмунта Августа II. А з часом, здобуті такими заходами підтверджувальні документи, братство старанно зберігало в своїх архівах. Якщо ж підтвердження цих прав зустрічало спротив місцевої влади, то братство вдавалося до судових процесів, не шкодуючи для цього ні грошей, ні зусиль. Така ревна діяльність Львівського Ставропігійського братства здобула йому загальне визнання, повну довіру і велику повагу. На увагу заслуговує й «Історичний нарис про Ставропігійську церкву Успення пресвятої Богородиці у Львові», опублікований Шараневичем у тому ж таки ювілейному збірникові. Як дослідник давнини, професор відходить від переказу історії споруди Успенської церкви, а, заглиблюючись у похмуру минувшину міста Львова, а також в архівні документи, дослідження краєзнавців і давні перекази, - відтворює цей символ віри й етнічного єднання на промовистому, різноликому тлі міжнародних і міжконфесійних взаємин, в ореолі народної просвіти і жертовного благодійництва. Народившись у селі Козарах, Ісидор Шараневич залишався вірним своїй Галичині та столиці Львову. Здобувши освіту у Львівському та Віденському університетах, і володіючи дипломами богослова і філософа, молодий науковець починав своє сходження з викладацьких кафедр Перемишльської та Львівської гімназій, але вже 1871 року бачимо його доцентом, а ще за два роки – професором кафедри австрійської історії Львівського університету. Крім того, науковий світ знає його як доктора і почесного директора київського університету св. Володимира, а також як дійсного члена Краківської Академії наук. Заявивши про себе 1860 року досить цікавим, пізнавальним нарисом «Стародавній Галич», доктор Шараневич назавжди обрав для себе історію рідного краю в якості провідної теми досліджень. З’являються його історичні розвідки: «Високий замок у Львові» (1861), «Стародавні галицькі міста» і «Захоплення Галича Казимиром». І досі не втратила своєї актуальності його монографія «Історія Галицько-Володимирської Русі, з найдавніших часів до року 1453», так само, як і життєписи ставропігійців Миколи Красовського та Юрія Ільяшевича, як збірка «Історико-географічні статті» і «Короткий опис географічний Австро-Угорської монархії». Йому ж належить історичне есе «Гальшка - княгиня Острозька» (1880), про трагічну долю княгині Гальшки (1539-1582) з давнього українського роду Острозьких. Дослідники не раз відзначали, що цю його працю, у журналі «Киевская старина» від 1882 року, високо оцінив знаний, авторитетний у ті часи історик Володимир Антонович У 80-х роках Шараневич захоплюється археологічними дослідженнями, і навіть прилучається до польових наукових експедицій. Зокрема, його участь у розкопках, які здійснювалися в Галичині в 1882 і 1890 роках, а також публікація праці «Археологічні предмети в Галичі», спонукали істориків заговорити про Шараневича, як про одного з першопрохідців, української археології-присвятив дослідженню історії Галицького та Галицько-Волинського князівств, а також історії церкви і, зокрема, церковних братств.Відомо, що на Львівському провінційному синоді, який відбувався 24 вересня – 8 жовтня 1891, Ісидор Шараневич виявився єдиним запрошеним. 1888 року було відкрито музейну археологічно-бібліографічну виставку, присвячену 100-річчю заснування Ставропігійського Інституту, 900-й річниці запровадження у Русі християнства та 40-річчю правління австрійського імператора Франца-Йосифа. Ці ж два науковці стали засновниками Музею Ставропігійського Інституту у Львові (1885), після чого про Шараневича заговорили вже як про людину, яка прищеплювала громаді музейництво.Як засвідчує Ісидор Шараневич у своїй, розвідці «Руський музей Інституту Ставропігійського у Львові» (1937), 13 березня 1890 було створено «Каталог музейних зібрань», з якого випливає, що на 1 березня 1890 року музей Ставропігійського Інституту налічував у своїх фондах 313 предметів церковного вжитку, 60 манускриптів, 243 стародруки, 1022 документи, які в той чи інший спосіб стосувалися діяльності братства, Ставропігійського Інституту чи окремих ставропігійців.Зокрема, тут зберігалися рукописи: Кристинопільського апостола XII ст., Бучацького євангелія XIII ст., Перемиського євангелія XVI ст., Номокона XV ст., твору Петра Могили «Книга души, нарицаемая злото»; літературної пам’ятки «Пересторога», Львівського літопису та багато інших рукописів, книжок, фотографій… Причому існують свідчення, що ще 1885 року своїми експонатами ставропігійці брали участь у різних виставках, як, скажімо, у «Польсько-руській виставці», влаштованій у Львові 1885 року, та в кількох інших, подібних; і навіть отримували пропозиції експонуватися у Кракові та Відні. В історичній літературі зустрічається термін «Ставропігійський музей (1868 – 1905)». Слід зазначити, що в даному випадку теж ідеться про музейний відділ Ставропігійського Інституту.Щойно по українсько-польській археологічній виставці у Львові 1885 р., професор Ісидор Шараневич узявся за збирання предметів історичної вартості для зображення культурного тла 300-літньої діяльності Ставропігійського Інституту, колись Успенського братства, у Львові. Виставка, що її влаштували з цієї нагоди професор І. Шараневич і А. Петрушевич 1888 р., була подією, що викликала захоплення подиву як серед українських і поляків – знавців справи. Наслідком обох виставок 1885 і 1888 рр. було те, що до пам’ятників національної культури почали ставитися з більшою уважливістю і дбайливістю, а професор І. Шараневич зміг створити музей Ставропігійського Інституту. Засновником Ставропігійського музею вважають професора, Ставропігійського Інституту Ісидора Шараневича. Зусиль доклав й Антоній Петрушевич. Три століття боротьби за предків, за Ставропігію, за житія, за рівноправ’я. Шараневич є упорядником збірки документів та автором уже цитованої мною, резонансної передмови до «Ювілейного видання з нагоди 300-ліття з часу заснування Львівського Ставропігійського братства», яке й досі залишається неоціненним джерелом інформації для дослідників історії Ставропігії. Наприкінці 1585 року у Львові, мав зупинитися Патріарх Антіохійський Йоаким- документованої літописної дати заснування братства, Статут якого було затверджено Патріархом Антіохійським в січні 1586 року, згуртування спільноти відбувалося під час відбудови церкви. 1886 року Львівська Ставропігія офіційно відзначала своє 300-річчя, виходячи з того, що роком заснування вважається 1586, тобто рік, коли Патріарх Антіохійський Йоаким офіційною грамотою схвалив і благословив Статут братства. Ісидор Шараневич застерігав: Ставропігійське братство у Львові — наче старе розлоге дерево, корені якого сягають далеких століть руської народно-церковної історії. Згадує про нього грамота короля Казимира IV під 1439 роком за описами справ міського архіву під 1601 роком, і за описом книг, що знаходилися в церквах Успенської міської і монастирської Онуфріївської в 1579 році; традиція ж відносить початкове заснування ще до часів володарювання руських князів, до церкви, що первісно на тому ж місці в ті стародавні часи існувала. Члени Ставропігійського Інституту вбачають свою винагороду у внутрішньому усвідомленні того, що всі обов’язки, прийняті ними вступною присягою, вони виконують совісно, і тим заслуговують собі подяку Всевишнього і вдячність Русі, задля якої працюють. Згадаємо одного з найвизначніших трударів Львівської Ставропігії, її славетного доктора Ісидора Шараневича. З розвитком інформаційного суспільства значення інформаційної діяльності та її обсяги будуть тільки збільшуватися.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ[edit]

1.І. В. Огірко, М. Ф. Ясінський, Л. М. Ясінська-Дамрі, О. І. Огірко COMPUTER TECHNOLOGIES OF PRINTING 2019/2 (42) КОМП’ЮТЕРНІ ТЕХНОЛОГІЇ ДРУКАРСТВА 2019/2 (42) с 90-99

2. Кваліметрія : навч. посіб. / В. Р. Куць, П. Г. Столярчук, В. М. Друзюк ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». – Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. – 256 с.

3. Основи теорії кваліметрії -навч. посіб. / В. Т. Циба. – Київ : Інститут змісту і методів навчання МО України, 1997. – 160 с.

4. Стандартизація, метрологія та кваліметрія у машинобудуванні : / Л. І. Боженко ; ред. Л. І. Крючкевич. - Львів : Світ, 2003. - 328 с.

5. Турчин В.М. Теорія ймовірностей і математична статистика. Основні поняття, приклади, задачі: Підручник. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2006. – 476 с.

6. Майборода Р.Є. Регресія: Лінійні моделі: Навчальний посібник. – К.:ВПЦ «Київський університет», 2007. – 296 с.

7. Оленко А.Я. Комп’ютерна статистика: Навчальний посібник. – К.:ВПЦ «Київський університет», 2007. – 174 с.

8. Мамчич Т., Оленко А., Осипчук М., Шпортюк В. Статистичний аналіз даних з пакетом STATISTICA. – Дрогобич: Відродження, 2006.

9. Огірко О. І., Галайко Н. В. Теорія ймовірностей та математична статистика : навч. посіб. Львів : ЛьвДУВС, 2017. 292 с.

Інформаційна діяльність Ставропігії[edit]

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ[edit]

ВИКОРИСТАНИЙ СПИСОК[edit]